Щастя
Були два брати. Один — багач, другий — бідняк. Чому молодший був бідний — сам того не знав і ніхто йому не міг сказати. Одного разу бідняк узяв сокиру за пояс і подався до лісу. Йде він, іде полем, бачить, женці жнуть братове жито, бо з колоса паде, а за ними маленький хлопчина колоски збирає. Колосок до колоска, а жмут до копи.
Подивився на женців і на гідного маленького хлопчину і питає: — Синочку, чий ти? Я тут не бачу твоєї мами? — А ви мене не знаєте? — Ні, не знаю. — Я — щастя вашого брата. — Ну, добре. Як ти братове, то де ж моє? —
— Чому ж ні? Ідіть цією стежиною до лісу, а там буде потічок. Підете берегом і побачите сплетених явора з грабом. Від цих дерев рушите направо, і стежина доведе до товстезного дуба, під яким росте кущ ліщини, а під тим кущем побачите своє щастя. Дійшов чоловік до лісу, біля сплетених дерев вирубав довгу палку, заховав її за себе і пішов стежкою. Доходить до дуба і бачить, що тут лежить, задерши вгору ноги, малятко з розкритим ротом.
Чоловік тихенько зайшов за дуба і звідти палкою як
Ходив лісом, поки стежка не вивела його на поле, де пастухи пасли худобу. Запитав, як дістатися до його села, але пастухи не знали. Пішов далі. Бачить — б’ються троє хлопців. — Хлопці, чого ви б’єтеся?
— питає. — Бився б і ти, якби був на нашому місці. Ми ніяк пе можемо поділитися батьковою спадщиною. Він як помирав, то залишив нам три дорогоцінні речі — чарівний капелюх, що робить людину невидимкою, чобіт-скорохід і палицю, яка заведе тебе, куди захочеш. — Чому ж ви не можете поділитися?
— Я хочу мати всі три речі,— відповідає найстарший. — Я теж хочу всі,— каже другий. — І я хочу,— третій. — Я вам допоможу дійти до згоди,— каже бідняк,— Є в мене три горіхи, кидаю їх з гори. Хто скільки схопить горіхів, стільки й речей дістане. Розмахнувся, кинув горіхи під гору. Брати побігли, почали знову битися, а він палку в руки, капелюх на голову, а чобіт на ногу — і в дорогу.
Коли бачить незнайомого чоловіка. — Ти хто такий? — питає, скинувши капелюха, аби і його бачити можна. — Шукаю щастя для свого життя. — Ходи зі мною.
Ідуть удвох лісом і зустрічають третього. — Куди йдеш, добрий чоловіче? — Шукаю щастя, бо вже давно полює за мною голодна смерть. Ідуть вони втрьох. Зустрічають ще одного чоловіка. — Чи не по щастя і ти йдеш?
— Кажуть, вовка ноги годують. Ось і я шукаю, може щось знайду,— відповідає той. Пішли далі вчотирьох. Йшли, йшли і дійшли до великого міста. Зупинилися біля будинку і читають, що в царя пропала дочка. Хто її знайде, той дістане велику нагороду. — Ви знаєте, що я маю чарівний капелюх, чобіт і палку. Розкажіть, що можете робити ви,— говорить бідняк до побратимів.
Каже перший: — Я — стрілець. — Я — кравець,— другий. — Я — злодій,— третій. Пішли до царя вчотирьох дізнатися, чим він їх нагородить. — Той, хто здобуде її, може на ній оженитися, а коли вже жонатий, то нагороджу його сріблом-золотом,— відповідає цар. Вийшли з палацу, вдарив бідняк тричі палкою об землю і попросив показати дорогу. Вказала палка, аж то треба плисти через море.
Дістали вони від царя корабель. Сіли і пливуть. Перепливли на другий бік, бачать — дівчина, а на колінах у неї спить чудовисько. Каже бідняк: — Ти злодій. Твоя перша робота — маєш викрасти царівну з-під чудовиська, а ми будемо сторожити. Злодій нарвав моху, зробив подушку, дав дівчині знак, аби не боялася. Підложив під голову чудовиську подушку, а дівчині шепнув іти на корабель.
Посадили царівну на корабель і попливли. Допливли до середини моря, а чудовисько пробудилось. Понюхало повітря, розпустило крила і кинулося доганяти. Побачив це один побратим і каже: — Пропали ми. Женеться чудовисько, буде смерть і нам, і царівні. Тоді стрілець каже: — Не бійтеся. Я врятую всіх. Добув свою чародійну стрільбу, швиденько зложив її, зарядив, прицілився і вистрелив.
Чудовисько якраз було над кораблем, впало, і корабель розламався на шматки. Хто як може тримається на воді, на дошках, на уламках, аж тут озвався кравець: — Потримайтеся ще трохи. Вийняв він чарівну голку і почав дошки докупи зшивати. Так дошку до дошки, і хоч було нитки трошки, а зшив корабель, і всі щасливо дісталися берега. Прийшли до царя з царівною, цар дуже втішився, не знає, де доньку і рятівників її посадити. — Добрі ви всі, хлопці, але скажіть, кому буде за дружину моя донька? Бідняк говорить: — Мені, бо я її знайшов.
Злодій заперечує: — Ні, мені, бо коли б не я, то ти не зміг би викрасти її від чудовиська. — Ей, вона таки моя,— на те все заявляє стрілець.— Що з того, що ви знайшли її і з-під чудовиська викрали? Були б ви давно на тому світі, якби я його не вбив. А кравець слухав, слухав і собі хоче доньку цареву. І до нинішнього дня ніхто не знає, чия царівна. Не знає ні той, хто казав, ні той, хто слухав.