Жив собі бідний чоловік. Мав він трьох синів. Найстаршого звали Петром, середульшого — Гаврилом, найменшого — Іваном. Коли хлопці підросли, батько покликав їх до себе й каже: — Старий я, діти мої, не можу вас прогодувати. Ви вже виросли, ідіть собі в світ, шукайте роботи. Та за рік повертайтеся додому. Хто з вас найбільше заробить, той і залишиться при мені. Розійшлися сини в різні сторони, й кожний знайшов для себе службу.
Минув рік. Повернувся до отчого дому найстарший син, приніс з собою багато грошей. Другого дня повернувся середульший
Їсть і думає, що йому тепер робити, куди подітися. Так задумався, що й не помітив, як перед ним з’явився велетень. — Що ти, хлопче, журишся? — питає велетень. Іван про все йому розповів. — Коли хочеш, ходи до мене в найми!
— запропонував велетень Іванові. Погодився Іван і пішов за своїм новим господарем.
Велетень навчив Іванка їздити на коні, володіти шаблею. Навчив також свого слугу рахувати, читати, писати. Минув рік. Приходить одного дня велетень додому й каже Іванкові: — Приготуй, Іване, коня, зброю, й поїдеш на південь, і там, за двома горами, знайдеш великий замок. Навколо, того замку — стіна, і проживає в ньому упир, котрого ти мусиш забити. Зібрався хлопець в дорогу, попрощався з велетнем, поїхав на південь.
Три дні був він у дорозі й нарешті побачив страшний чорний замок, оточений такою ж чорною стіною. В’їхав Іван за огорожу, бачить — сидить упир і тримає в руці залізну палицю. Помітив упир Івана і заревів страшним голосом: — Що тобі тут треба? Як ти смів прийти па мою землю? — Я приїхав битися з тобою! — відповів Іван. Упир розреготався і кинув у Івана залізною палицею.
Відскочив Іван, і палиця полетіла повз нього. Тоді вхопив палицю Іван, прицілився добре та як шпурне палицею в упиря — й забив його до смерті. Увійшов Іван до замку чорного, знайшов у ньому чорного коня, чорну збрую. Сів Іван на чорного коня, а свого прив’язав поводом до сідла й рушив у дорогу. Велетень уже чекав Івана.
Коли побачив свого слугу, похвалив, взяв коней і завів до стайні. Минув якийсь час. Хлопець ріс і ставав усе мудрішим, усе дужчим. Покликав його одного разу велетень і каже: — Тепер мусиш їхати на північ. Проїдеш непрохідні ліси, непрохідні болота і там побачиш замок. У тому замку живе упир ще один. Багато він лиха робить для людей.
Треба його забити. Заб’єш упиря — болота висохнуть, люди на тих місцях посіють хліб. Іван довго не готувався і вже на другий день виїхав на північ. їхав, їхав, поки не заїхав у густий, непрохідний ліс. Нелегко було пробиратися тим лісом, та Іван взяв до рук меча й етап собі прорубувати дорогу. Цілий день Іван прорубував дорогу в лісі, поки його не застала ніч. Довелося заночувати в лісі. Спутав Іван коня, щоб далеко не пішов, а сам ліг на моху й заснув. Та недовго спав.
Прокинувся й бачить, що дерева довкола нього розступилися. Все навколишнє сяє чарівним сяйвом, земля вкрилася пахучими квітами. На деревах незвичайні пташки співали так, що подібного співу ніколи не чув Іван. З гущавини лісу на той спів виходять мавки, з озер вилізають водяні й танцюють, співають. Навколо них зібралися всілякі звірі. І жодна сильна звірина не чіпає слабшої.
Над головою Івана, на гілляці дерева, сидить стара сова, біля сови примостилася маленька горлиця. Сова розповідає щось горлиці, горлиця слухає. Прислухався до мови сови й Іван. З розповіді довідався, що ліс цей був заклятим, що в ньому все було мертвим. І тільки коли в цей ліс прийшов Іван, прорубавши дорогу, і дійшов до середини,— в лісі все ожило.
Тому для птахів і звірів настало таке радісне свято. Дивився Іван, дивувався баченому, потім знову заснув. Прокинувся Іван, коли зійшло сонце. Глянув довкола й побачив, що він на краю лісу, а перед ним простелилося широке поле, вкрите запашними квітами. «Еге, дивися, вже й болота повисихали! — подумав Іван.— Треба поспішати, щоб чимшвидше покінчити з упирем».
Осідлав Іван коня й понісся. Недовго треба було мчати, щоб побачити чарівний замок. Навколо замку того — велика стіна. Влетів Іван на двір замку й відразу ж зустрів упиря-чародія, котрий вже чекав Івана. Почали вони битися. Швидко покинула упиря сила.
Забив його Іван. Пішов до замку, знайшов там чародієвого коня і його збрую, забрав і понісся назад. Іде Іван і дивується: на полях люди працюють — косять траву, сушать сіно, орють плугами. Іванові стало весело на серці, й поспішив він додому, щоб потішити господаря. Зрадів господар, побачивши Івана. Взяв від нього коня її збрую і сказав, щоб Іван ішов на відпочинок.
Та недовго Іван відпочивав. Довелося їхати на схід, щоб побороти третього упиря. На цей раз Іванові довелося їхати безводними степами, пустелями. Величезні гадюки перетинали йому дорогу, загрожуючи смертю. Нападали на Івана й страхіття-павуки, намагаючись заплутати його в павутиння, з являлися різні примари, що хотіли збити Івана з шляху.
Бачить Іван озеро, бачить річку, хоче напитися, а вони від нього все віддаляються, скільки б не йшов. Вирішив Іван іти тільки на схід, нікуди не звертаючи. Так і вчинив. Нарешті прийшов до великого білого замку, обведеного стіною. Тут Іванові довелося витримати найбільший бій. Та зборов він і третього упиря, забрав від нього білого коня, його збрую й повернувся назад.
По дорозі додому Іван побачив, що пустелі зазеленіли, в глибоких яругах з’явилася вода, наповнилися водою озера й заблищали на сонці дзеркалом. На деревах співали птахи. Іван приїхав додому, передав велетневі коня й збрую, а сам ліг відпочивати. Відпочивши, взявся за науку і ще багато чому навчився. Не давала Іванові спокою думка: чому його господар сам не ходить боротися? От він і спитав велетня: — Ви на мене не сердьтеся, але я хотів би знати, чому ви, такий дужий і спритний, самі не пішли боротися з упирями, а посилали мене?
Велетень посміхнувся і відповідає: — Бачиш, сину, коли велике діло скоїть дужий і мудрий, воно не має тої вартості. Пам’ятай, що великі справи часто вершать не ті люди, які багато знають і мають багато сили, а ті, що мають велику волю і бажання. Відповідь господаря цілком задовольнила і заспокоїла Івана. Одного разу велетень запросив Івана піти погуляти. Сіли вони на коней і поїхали.
Приїхали до великого міста й бачать, що все тут у траурі. Спитали Іван з велетнем, що за смуток впав на місто. їм відповіли: — Прилетів до нашого міста страшенний дракон. Він з’їв половину худоби, яка у нас є, і, певно, з’їсть усю, коли не дамо йому царської доньки. Царська дочка була дуже добра й погодилася йти до дракона, щоб врятувати решту худоби. Шкода царської дочки, але й худоби шкода — без худоби жити не можна. От чому у нас такий смуток.
Коли б знайшовся молодець, який би зборов дракона, цар віддав би за нього свою дочку, а потім віддав би і своє царство. — Іване, ти мусиш врятувати царську дочку від загибелі й звільнити край від напасті,— каже велетень. Повернулися вони додому. Відв’язав Іван чорного коня, котрого відвоював від упиря, попрощався з велетнем і подався до міста. Прибув до міста й дізнався, що царська дочка вже пішла в ліс до дракона.
Настиг Іван дракона саме тоді, коли той прямував з царською дочкою до великої печери. — Стій, царівно! — гукнув Іван.— Ще рано тобі гинути! Висохли сльози на обличчі дівчини. Посміхнулася вона до Івана, вітаючись з ним. Іван підійшов до печери, в якій зник дракон, й гукнув: — Ей, ти, вилазь, буду з тобою битися! — Зачекай мало, я що не готовий!
— почувся гучний голос з печери. Минуло небагато часу, як з печери з грізним гуком і громом вискочив дракон. Іван стрибнув на свого коня й кинувся драконові назустріч. Зав’язався страшний бій. Іван сміливо рубав драконові голови одна за одною, та не встигав одрубати одну, як на їй місці виростали нові. З кожної пащі виривається полум’я палить Івана.
Чує Іван, що ще трохи — і він втратить силу. В одну мить дракон звалив Івана разом з конем під себе і почав душити. Та Іван підставив меч і розпоров драконовій черево. Так зойкнув дракон, аж листя посипалося з дерев. Та це був останній зойк. Глянув Іван: недалеко стоїть царівна.
— Чому ти зажурилася? — спитав Іван.— Бачиш, дракон же загинув. Можеш іти додому, до своїх батьків. Дивиться царівна й очам своїм не вірить. — Ні, одна я додому не піду!
Піду тільки з тобою,— адже, це ти врятував мене і моїх людей. Взяла царівна Івана за руку, сіли вони па коня й прибули до міста. А тут люди побиваються, плачуть за царівною — Годі плакати! Я жива, а Іван — мій і ваш рятівник! сказала дівчина. Зраділи люди.
Пішли супроводжувати Івана з царівно в царські палати. Цар саме оплакував свою єдину дочку, а коли побачив її веселою і щасливою, заплакав з радості. Коли ж цар довідався, хто врятував його дочку від загибелі видав царівну за Івана. Почався такий бенкет, якого світ н бачив. Іван запросив і свого господаря велетня, та, може, й донині веселяться, коли не померли.
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)В.Даль У Каждого Свой Ум