Сон Герасима
Чоловік поставив будинок і положив до нього спати трьох синів. Положив на три кути й чекає, що котрому присниться. Іванові снилося, що буде з нього швець. Михайлові — що буде кравець. Питає батько наймолодшого: — А тобі що снилося? — Няньку, мені не снилося нічого,— говорить Герасим. — Як то нічого не снилося? Коли снилося тим двом, то й тобі щось мусило наснитися!
А хлопець знову: — Няньку, мені не снилося нічого. Батько взяв сокиру і хотів відтяти йому голову. А його мамка заплакала: — Чоловіче, не вбивай дитину. Ліпше понеси його
Чоловік послухав жінку — поніс хлопця до темної хащі і пустив живого. А хлопчина мав так з дев’ять років. Вибрався він з лісу до державної дороги. Сів серед дороги й спочиває. Бачить, їде у колясці цар зі своєю донькою. А дівчина теж мала дев’ять років. Цар об’їздить хлопця на дорозі, а царівна каже: — Няньку, візьми хлопчика для мене, аби мені не було нудно.
Цар зупинив коней і покликав хлопця: — Хлопче, скажи ти мені, як тебе зовуть? — Я називаюся Герасим. Цар далі питає: — Чешу ти ходиш блудячи по таких глухих краях? — За те ходжу, бо не сказав
Не повезу тебе, коли не скажеш, що тобі приснилося. А дівчина просить: — Няньку, не жени його з коляски. Не снилося ж йому не знати що! Цар відвернувся і мовчав. Як приїхали додому, хлопчик красно бавився із царською донькою. Але через три дні прийшло цареві на думку знову запитати: — Хлопче, скажи, що тобі приснилося. Як не скажеш, накажу відрубати голову.
— Відтинайте голову, а я не скажу! А дівчина, царева дочка, не відговорювала хлопця, лише сказала батькові: — Няньку мій дорогий, не відтинай Герасимові голову, а заклади його у мур: він там умре сам, та не будеш мати за нього гріха. У царя була одна-єдина дитина, і він її послухав. Закликав мурників і наказав замурувати хлопця. Ллє, коли мур-пики обкладали Герасима стінами, дівчина попросила: — Лишіть мені сліпі двері й зробіть місце, аби хлопець міг посидіти й лягти. Щоб у мурі не стояв навіки.
Мурники послухали царівну і все так зробили, як вона казала. Дівчина носила Герасимові три рази в день їсти і подавала в оті сліпі двері, що ніхто не бачив. І так вона годувала хлопця одинадцять років. А в одинадцятім році поганський цар написав листа її батькові: «Коли не вгадаєш, що я запитаю,— починаю з тобою війну!» І прислав красну палицю, котра була зроблена на фабриці, аби угадав: котрий кінець від кореня, а котрий від вершка. А дівчина слухає накази, що написав поганський цар. Приносить Герасимові полуденок у мур та подає йому, а хлопець питає: — Маріко, що там нового? Це він раз її спитав за одинадцять років, відколи був у мурі.
Царівна сказала: — Недобрі новини, бо поганський цар виголосив нянькові війну. Прислав йому палицю, аби вгадав, котрий кінець від вершка, а котрий від кореня. Як не вгадає, то — війна. А Герасим каже: — Іди додому та ляж спати. Устанеш — скажи няньові, що тобі приснилося: най понесе палицю на воду.
І котрим кінцем палиця буде за водою, та той від вершка, а другий від кореня. Цар так і зробив, як йому порадила дочка. Послав добру відповідь поганому цареві. Тоді поганин розсердився. Прислав йому трьох коників однакової шерсті, однаково великі, щоб угадав, котрий із ] них старший, котрий середущий, а котрий наймолодший, І Цар дуже зажурився і розказує дочці, яка на нього біда впала. А дівчина зібралася з полуденком до хлопця.
Герасим питає: — Маріко, що нового? — Ой, є нове, бо поганин-цар прислав нянькові трьох коней однакової масті, однаково великих і наказав йому вгадати, котрий із них старший, котрий середущий, а котрий наймолодший. Герасим їй каже: — Ото мале діло! Іди додому й лягай спати. Вранці скажи нянькові, що тобі приснилося, аби поклав тим коникам їжу в три посудини.
В одну — кукурудзу, у другу — овес, а в третю — молоко. До кукурудзи прийде старший, до вівса — середущий, до молока — молодший. Цар усе те виконав, що казала дівчина. Так і було: до кожної посудини прийшов окремий коник. Цар написав поганинові, котрий старший, котрий середущий і котрий молодший. Поганин розсердився ще гірше і прислав листа: «Коли ти такий мудрий, то вистріли зі сходу на захід у той час, коли простягну виделку до тарілки. І вистріли так, аби мені влучив у палець».
Цар дуже зажурився. — Ой, тепер біда! — каже своїй доньці. А донька взяла полуденок і прийшла до Герасима. — Що є, Маріко, нового? — Велика біда: поганин прислав листа, аби нянько вистрілив зі сходу на захід, коли той протягне виделку до тарілки, і щоб влучив йому в палець.
Герасим порадив: Іди додому спати, а потім скажи нянькові, що тобі приснилося: ото ніхто не годен зробити, лише хлопець, котрого ви дали замурувати того й того року. Цар дуже пожалів, що він такого хлопця дав закласти в мура, аби там загинув. Закликав мурників і наказав їм розібрати мур, аби на порох Герасима не впала ані грудочка. Мурники розмурували й бачать, що там не порох з Герасима, а стоїть такий хлопець, що вже ледве вміщається в мурі. І скоро дали знати своєму цареві. Цар наказав, щоб хлопця обстригли, поголили, вмили і красно убрали. Коли прийшов Герасим у палац, цар поклав на нього свою корону і говорить: — Царюй віднині ти. І віддав за хлопця свою доньку, котра годувала його в мурі.
І Герасим розказав цареві свій дитячий сон. — Мені тоді снилося, що я візьму царівну і на своїй шаблі буду нести царську голову. Він зробив собі дерев’яну гармату, аби з неї бити в ту хвилину, коли поганин наказав стріляти зі сходу на захід. І коли прийшла ота хвилина, Герасим нараз вистрілив із гармати і вибив поганинові виделку з руки, ще й руку відбив. Поганин дуже розсердився і написав йому: «Приходь до мене в гості. Маєш поїсти, що тобі наложу, а як ні — то злою смертю загинеш!» І Герасим убрався як цар, запріг коні й зі своїм слугою подорожує до поганина.
їде він дорогою і під’їхав до води. Бачить, якийсь чоловік п’є воду. Сперед нього вода є, а за ним уже нема. Герасим дуже дивується: що то за чоловік? А чоловік оглянувся: — Чого ти дивуєшся, що я собі п’ю воду?
Еге, я не дивуюся, що цар вистрілив і нараз відбив поганинові руку! Герасим сказав: — Ото був я. А ти хто такий? — Перепийвода,— відповідає чоловік. Та й питає: — Куди ти їдеш, царю? — До поганина на гостину. — А чи буде там дещо випити?
— Буде, буде. Лише ти ходи, Перепийводо! їдуть уже троє. Бачать вони: на одному полі оре дванадцять плугів, а за плугами ходить чоловік і поїдає усі скиби. Герасим знову зупинився і дивується: — Як можна стільки їсти? Орач оглянувся і каже: — А чого дивуєшся? Еге, я не дивуюся, як цар вистрілив та відбив поганинові руку.
— Та то був я,— говорить Герасим.— А ти хто такий? — Я — Сирозем. Куди їдеш, царю? — До поганина на гостину.
— Чи йти і мені з вами, чи буде там що їсти? — Ходи, буде досить! І їдуть уже четверо. їдуть вони й бачать: горять чотири купи дров, межи ними чоловік гріється, але йому холодно. А то був Мороз. Він оглянувся на Герасима: — Чого ти так дивуєшся, що чоловік змерз? Еге, я не дивуюся, що цар вистрілив зі сходу на захід і вибив поганинові виделку з руки, а заодно відбив і руку.
Герасим сказав: — То був я. — Куди їдеш, царю? — До поганина на гостину. — Чи йти і мені з вами? Чи буде там що поморозити? — Ходи, буде!
І подорожують: Герасим із слугою і три леви-велети — усіх п’ятеро. І бачать: ступає з гори на гору якийсь Валигора. Герасим здивувався, що то за чоловік. А той обернувся. — Чого ти так дивуєшся? Еге, я не дивуюся, що цар вистрілив зі сходу на захід і нараз відбив поганинові руку. Герасим відповів: — Ото був я і їду тепер до поганина на гостину.
— Чи йти і мені з вами? — Ходи. Зібралися вони і заходять у поганську державу. А в тій державі повно м’яса обабіч дороги, і все воно сире. Леви просять, що дуже голодні. Герасим дозволив їм поїсти.
їли, пили, курили — і так їм не досить. Прийшли вони до поганина й кажуть: — Давай нам іще, бо того, що ти приготував, не вистачило. А він більше не дав їм нічого, лише сказав Герасимові: — Як твій слуга принесе води із криниці скоріше, аніж моя служниця, то добре. Як ні — втратиш державу. А в поганина служницею була повітруля.
Взяла вона кухоль і полетіла до криниці. Герасимів слуга Валигора сидів і дивився. А коли побачив, що служниця вже коло криниці, простяг руку та її притис, а другою рукою взяв кухоль і подав поганинові. Тоді їм дали спати одну залізну хижу. Поганин їх там замкнув. Потім закликав своїх слуг, аби обклали хижу соломою і дровами й запалили вогнище.
Скоро так розпекли хижу, що Герасим уже не міг дихати, одяг на ньому почав тліти. І гримнув на Мороза: — Уставай, Морозе, бо велика біда — горимо! А Мороз прокинувся і зняв із себе шубу. Як потрусив, то вогонь погас, іній укрив стіни. Рано поганин посилає служницю, аби пішла принести кістки із гостей. Служниця взяла ключа і відімкнула хату. Дивиться, а гості собі сплять.
Скоро повернулася і каже поганинові-цареві: — Не згоріли, лише сплять. А вони тим часом підвелися і приходять до злого царя. Герасим витяг шаблю і нараз відтяв поганинові голову. Настромив її на шаблю і їде з левами у свою країну. Приїхав додому і добре потім жив зі своєю жінкою і царював, доки не помер.
(1 оценок, среднее: 5.00 из 5)