Царівна-жаба
Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них — три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до вросту — такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ — час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже: — Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ — час уже вам подружжя шукати. — Час,— кажуть,— таточку, час! — Забирайте ж,— каже,— діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати. От
Прийшла до батька, хвалиться: — Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! — Не віддавай же,— каже цар,— її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме! Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку. — Не дам,— каже,— цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. — Я,— каже царенко,— тебе візьму. Намовились.
Поїхав він. Середульший царенко
Погодились. Поїхав. Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко,— його звали Іваном-царенком,— як стрельне — загула стріла ні високо, ні низько — вище хат, та й упала ні далеко, ні близько — коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить: — Верни мою стрілку!
— Не дам я,— каже жаба,— цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додолу плачучи. От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два — старший і підстарший — такі раді, що господи! А Іван-царенко іде та й плаче.
Батько питає в них: — Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили? А старший каже: — Я, татку, знайшов царівну. Підстарший: — Я — князівну. А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче! — А ти чого, Іване-царенку, плачеш?
— Як же,— каже,— мені не плакати, що у братів жінки {ш жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня? — Бери,— каже цар,— така вже, видно, твоя доля. От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший — князівну, а Іван-царенко — зелену жабу з болота. От вони одруя;ились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, па ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?
» Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає: — Іване-царенку, чого ти плачеш? — Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала. — Не плач! Усе гаразд буде; лягай та спи! Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скисла, вийшла надвір, гукнула, свиснула — тут де не взялись Дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа — і стала такою жабою, як і була. Прокидається Іван-царенко — аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду!
Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники — так собі, простенькі — цар на кухню повіддавав, а жабині в себе на образи почепив. От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає: — Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!.. — Не плач, напечемо! Лягай та спи! Він ліг, заснув. Л ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди,— гречаники так і розпливайсь по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати.
А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула — тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники — як сонце, такі гарні! Взяла вона, положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе — і знов стала такою зеленою жабою, як була. Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя.
Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток Гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати. От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає: — Іване-царенку, чого ти плачеш? — Як же мені не плакати, батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати.
Як же я тебе повезу? — Не плач,— каже,— лягай та спи, якось поїдемо. Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царенко знов зажурився. — Не журись,— каже,— Іване-царенку, їдь попереду самі А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає — то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить — то вже їде. Іван-царенко убрався, сів і поїхав. Приїздить, аж старші брати з своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих.
Брати стали з нього сміятися: Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз… – Не смійтесь,— каже,— потім приїде… Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже: — Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається! Брати сміються з нього.
— Чи ти,— кажуть,— здурів, що таке торочиш? Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже: — Це моя жіночка в дороге убрання прибирається! Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів. Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже: — Оце ж уже моя голубонька їде! Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми — як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі — така гарна! От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано — така гарна, така гарна, що й сказати не можна!
Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав. Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати — батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться — легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала,— став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде — пісні співає, а донизу йде — казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем — у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають.
Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем — кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим — цареві очі позабризкували. — Годі, годі, ви мені очі повибиваєте! Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють.
А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить,— аж там лежить І жаб’ячий тулубець. У грубі топилося: він той тулубець у вогонь — тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя — саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли — перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Івап-царенко з своєю, жінкою.
Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася — аж кожушка й нема… Шукала-шукала… — Чи ти,— питає,— Іване-царенку, не бачив моєї одежі? — Якої? — Тут,— каже,— я кожушок скинула. — Я,— каже Іван-царенко,— спалив! — Ох, що ж ти наробив мені, Іване!
Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки… Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі: — Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у Баби Яги — костяної ноги! Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене — полинула… Довго Іваи-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече — пішов шукати.
Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає: — Здоров, Іване-царенку! Куди тебе бог несе? — Іду,— каже,— дідусю, світ за очі, шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у Баби Яги — костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе? — Чому,— каже,— не знати?
Знаю. — Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені! — Е, що тобі, синку, казати: кажи не кажи, не потрапиш! — Потраплю не потраплю, скажіть. Я за вас увесь вік буду бога молити!
— Ну, коли вже,— каже,— тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його — куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до Баби Яги — костяної ноги. Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив; клубочок покотився, а він пішов. Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок — хотів стріляти. Ведмідь йому й каже: — Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Нін пожалував його — не вбив. Іде далі, вийшов на край лісу,— сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок — хотів стріляти. Сокіл йому й каже: — Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його — не вбив. Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він позаду йде за ним та й дійшов до синього моря.
То й бачить: па березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з’їсти, а вона і просить: — Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі за те у великій пригоді стану! Він її вкинув у море, пішов далі. Отак і зайшов уже аж у тридесяте царство.
Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку — аж на печі лежить Баба Яга — костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала. — Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш? — Ні,— каже,— бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу — жабу зелену. — Знаю, знаю!
— каже Баба Яга.— У мого братика за наймичку служить. От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже: — Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, Щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись. От він подякував Бабі Язі, пішов. Іде та йде, підійшов до моря, глянув — море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться.
А це випливає щука: — Іване-царенку, чого ти журишся? — Так,— каже,— і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись. — Не журись! — каже. Ударила хвостом об воду — став такий міст, що іі у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений,— як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів. Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний…
Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало — нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» — думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з’їв. От наївся та й став думати: як його до палацу добитись?
Знову ходить попід лісом; а ліс — сказано — просунутися не можна. Ходив, ходив, коли зирк! — іде ведмідь. — Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш?
— Хочу,— каже,— як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом. — Я тобі допоможу! Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов води напився, знову ламає.
Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко. От пішов Іван-царенко тією стежкою — аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні,— нема нікого; відчинив другі, срібні,— і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,— аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче — і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка — так і впала йому на шию: — Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато,— може б, ти мене більше й не побачив ніколи…
Аж плаче з радощів! А він то вже не знає, чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило — полетіли! От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже: — Це мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула! Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.
(1 оценок, среднее: 5.00 из 5)