Ох!

Колись-то давно, не за нашої пам’яті,— мабуть, ще й батьків, і дідів наших не було на світі,— жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий як треба: таке ледащо отой одинчик, що господи! Нічого не робить — і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить — ніколи й не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться. Батько й мати журяться: — Що нам з тобою, сину, робить? Чужі

діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш! Так йому не до того: сидить та просцем пересипається. Тепер-от, як там п’ять або шість год хлоп’яті,— вже воно й у штанцях, вже воно батькові у поміч; а тоді — то такий виженеться, що аж під стелю, а все без штанів ходить.

Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже: — Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чому вивчили. Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, зліз

на піч — знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік.

Батько його знов вибив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго — втік. Батько бідкається: — Що робить? Поведу,— каже,— вражого сина ледащо у інше царство: де найму, то найму,— може, він відтіля не втече. Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля.

Увіходять у ліс, притомилися трохи; а так над стежкою стоїть обгорілий пеньок. Батько й каже: — Притомився я — сяду одпочину трохи. От сідає на пеньок та: — Ох! Як же я втомився! — каже. Тільки це сказав, аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна. — Що тобі,— питає,— чоловіче, треба од мене? Чоловік здивувався: «Де воно таке диво взялося?

» Та й каже йому: — Хіба я тебе кликав? Одчепись! — Як же не кликав,— каже дідок,— коли кликав! — Хто ж ти такий? — питає чоловік.

— Я,— каже дідок,— лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав? _ Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік. — Ні, кликав; ти сказав: «Ох!» — Та то я втомився,— каже чоловік,— та й сказав. — Куди ж ти йдеш? — пита Ох. — Світ за очі! — каже чоловік.

— Веду оцю дитину наймать,— може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома що найму, то й утече. — Найми,— каже Ох,— у мене; я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його — бери, а не пізнаєш — ще рік служитиме в мене! — Добре,— каже чоловік. Ударили по руках, запили могорич гарненько,— чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе. От як повів його Ох, то повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої.

А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все. А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута! — Ну, сідай же,— каже Ох,— наймитку, та поїси трохи! Мавки подають йому страву — і страва зелена; він попоїв. — Ну,— каже Ох,— піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси. Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він спить.

Він звелів наносить дров, поклав на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живлющою водою,— наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох знову звелів наймиту дрова рубати; той знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живлющою водою — з того ледачого парубка став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.

От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде за сином. Прийшов батько в той ліс, до того пенька обгорілого, сів та й каже: — Ох! Ох і виліз з того пенька та й каже: — Здоров був, чоловіче! — Здоров, Ох! — А чого тобі треба? — питав Ох. — Прийшов,— каже,— за сином. — Ну, йди: як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш — ще рік служитиме.

Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати. Ох взяв, виніс мірку проса, висипав — назбігалось такого до біса півнів! — Ну, пізнавай,— каже Ох,— де твій син? Чоловік дивився-дивився — всі півні однакові, один у один,— не впізнав. — Ну,— каже Ох,— іди ж собі, коли не пізнав. Ще рій твій син служитиме в мене.

Чоловік і пішов додому. От виходить і другий рік; чоловік знову іде до Оха. Прийшов до пенька. — Ох! — каже. Ох до нього виліз. — Іди,— каже,— пізнавай!

Увів його в кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не впізнав. — Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік житиме у мене. Чоловік і пішов, журячись. Виходить і третій рік; чоловік іде до Оха. Іде та йде — аж йому назустріч дід, як молоко, білий, і одежа на ньому біла. — Здоров, чоловіче! — Доброго здоров’я, діду!

— Куди тебе доля провадить? — Йду,— каже,— до Оха виручать сина. — Як саме? — Так і так,— каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою. — Е! — каже дід.— Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.

— Та я вже,— каже чоловік,— і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать? — Знаю! — каже дід. — Скажіть же й мені, дідусю-голубчику! Бо все-таки який він не був, а мій син, своя кров. — Слухай же,— каже дід,— як прийдеш до Оха, вій тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься: то твій син! Подякував чоловік дідові і пішов.

Приходить до пенька. — Ох! — каже. Ох виліз і повів його у своє царство. Висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один. — Пізнавай,— каже Ох,— де твій син! Пізнаєш — твій, а не пізнаєш — мій. От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується. Чоловік і каже; — Ось мій син! — Ну, вгадав!

Коли так — бери. Взяв перекинув того голуба, і став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує. Раді обидва! — Ходім же, сину, додому.— От і пішли.

Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже: — Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний, і ти бідний. Служив ти три годи, та нічого не заробив! — Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,— каже,— тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю.

Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста рублів — тільки продавайте без ретязя; от у нас і гроші будуть, розживемось! Йдуть та йдуть, аж так: на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють; лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу: — Це твій хорт? — Мій! — Добрий хорт! Продай його нам. — Купіть.

— Що тобі за нього? — Триста рублів, без ретязя. — Нащо нам твій ретязь,— ми йому позолочений зробимо! На сто! — Ні. — Ну, бери гроші — давай хорта.— Одлічили гроші, взяли хорта, давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю.

Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька. Йдуть та йдуть, батько й каже: — Що нам, сину, цих грошей,— тільки що хазяйством завестись, хату полагодить. — Не журіться, тату, буде ще. Тут,— каже,— тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста рублів, без шапочки. От ідуть полем,— паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече.

Син перекинувся соколом — так зразу і насів того перепела. Паничі побачили: — Це твій сокіл? — Мій! — Продай його нам! — Купіть. — Що тобі за нього? — Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки. — Ми йому парчеву зробимо! Поторгувались, продав за триста рублів.

От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька. — Ну, тепер ми розжились трохи,— каже батько. — Постійте, тату, ще буде. Як будемо,— каже,— іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка. От доходять до містечка там, чи що,— аж ярмарок.

Син перекинувсь конем — такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває! Тут насходилось купців — торгують. — Тисячу,— каже,— без недоуздка, то й беріть! — Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! — Дають п’ятсот. — Ні! А це підходить циган, сліпий на одне око: — Що тобі, чоловіче, за коня?

— Тисячу, без недоуздка. — Ге! Дорого, батю; візьми п’ятсот з недоуздком! — Ні, не рука,— каже батько. — Ну, шістсот… бери! Як узяв той циган торгуватися, як узяв,— так чоловік і шага не спускає. — Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.

— Е, ні, цигане: недоуздок мій! — Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк… — Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік. — Ну, батю, я тобі ще п’ять рублів накину,— тільки з недоуздком. Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривні вартий, а циган дає п’ять рублів! Взяв і оддав.

Запили могорич. Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган — то Ох перекинувся циганом. Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари. От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату. — Не втік-таки від моїх рук, собачий син! — каже жінці. От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки.

Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився нить, та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох не довго думавши перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та: — Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою! — Коли ти, кумонько-голубонько, хочеш балакати,— каже окунець щуці,— то я й так чую! Знову — що нажене щука окуня та: — Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!

А окунець одстовбурчить пірця та й каже: — Коли ти, кумонько-голубонько, хочеш,— то я й так чую! Довго ганялась щука за окунем — та ні, не дожене! А це підпливає той окунь до берега — аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем, у золотій оправі, царівна побачила та й підняла той перстень в води. Приносить додому, хвалиться: — Який я, таточку, гарний перстень знайшла! Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!

Коли це через якийсь там час доповіли царю, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся). Цар вийшов: — Що тобі треба, старичок? — Так і так: їхав я,— каже Ох,— кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду…

Чи ніхто з ваших не знайшов? — Так,— каже цар,— моя дочка знайшла. Покликали її. Ох як узяв її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився: — Оддай,— каже,— дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай! А Ох так просить: — Що хочте, те й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень! — Ну, коли так,— каже царівна,— то щоб ні тобі, ні мені!

— та й кинула той перстень на землю. Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох не довго думавши перекинувся півнем та давай клювать те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні,— він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював — та в вікно й вилетів, та й полетів собі… А з тієї пшонини та перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його. — Ні за ким,— каже,— я щаслива не буду, а за ним мов щастя!

Цар довго морщився: «Як то за простого парубка оддати свою дочку?!» А далі порадилися, та взяли їх поблагословили, та й одружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали! І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!



1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Ох!


Дрозд Еремеевич Русская Народная Сказка
Ох!