Іван Голик і його брат

Десь-не-десь в тридесятому царстві, в іншій державі жив цар з царицею чи князь з княгинею, і було в них два сини. От князь і каже своїм синам: — Ходімо зо мною до моря, послухаємо, як морські люди пісні співатимуть. От вони і пішли. Ідуть гаєм. Князь і захотів вивідати у своїх синів: котрий з них на відшибі буде, а котрий на його царстві хазяйнуватиме. Ідуть гаєм, коли ж стоїть три дуби; князь глянув та й питає старшого сина: — Сину мій любий, що б із цих трьох дубів було? — А що ж,— каже,— батечку?

Була б із них добра комора, а якби попилять,

то гарні дошки були б. — Ну,— каже,— синку, ти будеш хороший хазяїн. Тоді питає й меншого: — Ну, а ти, синку, що б із цих дубів зробив? Він і каже: — Батьку мій любий! Коли б мені була воля та сила, я б третього дуба зрубав, та переклав па ті два, та скільки е князів і панів, я б їх усіх вивішав. Князь почухав голову і замовк. От прийшли до моря, стали усі глядіть, як риба грає, а князь узяв та меншого сина й пхнув у море.

— Пропадай же,— каже,— лучче сам, ледащо! Тільки що батько сина у море пхнув, його кит-риба зараз і вхопила. Він у ній і ходить. Давай та риба хапати вози з волами і кіньми. Ходить вій у рибі, перешукує, що е у возах, тим

і харчується, та якось і знайшов в одному возі люльку, тютюн і кресало. Узяв, у люльку тютюну наклав, викресав вогню і давай курити. Одну люльку викурив, наклав другу — викурив, наклав і третю — викурив.

От та риба від диму і впилась, припливла до берега і заснула. А на березі ходили мисливці. Ходили мисливці, а один побачив та й каже: — Отже, братця, по гаях скільки ходили, та нічого не знайшли. Чи ви бачите, он яка риба коло берега лежить? Давайте її стрілять! От стріляли її, стріляли, потім познаходили сокири й давай її рубати.

Рубали-рубали, коли ж чують — кричить у цій усередині: — Ен, братця! Рубайте рибу, та не зарубайте християнської душі. Вони з ляку як кинуться! — і повтікали. От він у дірку виліз, що мисливці прорубали, вийшов на берег та й сидить. Сидить собі голий — бо на ньому що було убрання, погнило уже, може, він цілий рік був у рибі,— і думає собі: «Як мені тепер у світі жити?» А той старший брат зробився вже сам великим паном.

Батько вмер, так він і зоставсь хазяїном на всій державі. Позбирались судді, сенатори, присудили йому женитися, тому молодому князеві, і їде він шукати собі дружби, а за ним великий поїзд. їде, коли ж сидить голий чоловік. От і посилає він слугу: — Піди спитай, що то за чоловік? Той приходить: — Добридень!

— Добридень! — Що,-— каже,— ти таке? — Я,— каже,— Іван Голик. А ви хто такі будете? — Ми з такої й такої землі, їдемо шукати своєму князеві дружби. — Піди ж ти своєму князеві скажи, що їде він свататися, та без мене не посватається.

Той вернувся до князя — так і так. Князь наказав зараз слугам дати йому сорочку, штани, все, що треба. Той у воду вскочив, обполоскавсь. Привели його до князя; він і каже князеві: — Уже ж коли мене взяли з собою, так усі мене й слухайте. Ото як будете слухати, то будемо на Русі, а не будете — пропадемо всі.. ? Князь сказав, що добре, і звелів усім його слухати, їдуть собі, коли це — мишаче військо. Князь хотів так по мишах і йти, а Іван Голик: — Ні,— каже,— підождіть, дайте мишам дорогу, щоб не зайняли ні однієї миші й шерстиною.

Тут усі набік і звернули. Задня миша обернулась та й каже: — Ну, спасибі тобі, Іване Голику, не дав моєму війську пропасти, не дам я й твоєму. їдуть далі, коли це іде комар зі своїм військом, що не можна й очима глянути. Надлітає комарський дивізійний генерал: — Ей, Іване Голику, дай моєму війську крові напитися! Як даси, то ми тобі у великій пригоді станемо, а не даси, так не будеш на Русі. Він зараз сорочку з себе спустив і велів себе зв’язати, щоб не вбити ці одного комара. Комарі нассались і полетіли.

їдуть понад берегом, коли чоловік піймав дві щуки в морі. Іван Голик і каже князеві: — Купім оті дві щуки в чоловіка та пустім у море назад. — Нащо? — Не питай нащо, а купім. Купили ті щуки і назад у море пустили.

Вони обернулись і кажуть: — Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам пропасти. Ми тобі у великій пригоді станемо. І не так-то хутко діється, як швидко в казці кажеться, їдуть вони там, може, тиждень, чи що, приїжджають на іншу землю, на тридесяте царство, в іншу державу. А в тому царстві царював змій. Будинки видно великі, а двір кругом обставлений залізними палями, і на кожній палі усе понастромлювані різного війська голови, а коло самих воріт на дванадцяти палях нема голів. Стали вони доходити, стала князеві туга до серця приступати, і говорить князь: — А на цих палях, Іване Голику, чи не стриміти,— каже,— нашим головам? — Побачимо!

— говорить. Приїхали туди, коли ж змій зустрів їх, наче й добрий; прийняв за гостей; звелів увесь поїзд нагодувати, а князя узяв ів собою і повів у будинок. Ну, там собі п’ють-гуляють, хороші мислі мають. А в того змія дванадцять дочок, як одна. І вивів їх змій до князя і розказав, котора старша, а котра підстарша, і до послідньої.

Так найменша більше всіх князеві під норов підійшла. Гуляли вони до вечора. Увечері давай прощатися, йти спать. От змій князеві й каже: — Ну, котра дочка краща? Князь і відповідає: — Найменша мені найкраща, найменшу буду сватать.

Змій каже: — Добре, тільки я дочки не віддам, поки не зробиш усього того, що я тобі буду наказувать. Поробиш усе, так віддам за тебе дочку, а не поробиш, так загубиш свою голову, і поїзд твій тут увесь поляже.— І наказує йому: — У мене є на току триста скирт усякого хліба. Щоб він до світу був увесь перемолочений і щоб було так: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна. От князь іде до свого поїзда ночувати та й плаче. А Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає: — Чого ти, князю, плачеш?

— Як же мені не плакати? Оте і те загадав мені змій. — Не плач,— каже,— князю, лягай спати, до світу все буде зроблено. Як вийде Іван Голик надвір, як свисне на мишей! Де ті миші понабирались і кажуть: — Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш? — Як мені не кликати вас? Загадав змій, щоб усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотити і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.

Як запищать ті миші, як шатнулись на тік! Зібралось їх стільки, що й ступить ніде. Як узялися робити — іще й на світ не поблагословилось, а вони вже й кінчили. Пішли, Івана Голика збудили. Той прийшов — скирти як стояли, так і стоять: полова осібно лежить, а зерно теж осібно. Іван Голик і просить їх, щоб подивились, чи нема іще в якому колоску зерна.

Вони як метнулись, так ні однієї зернини і не побачили у соломі! Повилазили й кажуть: — Ні, нема ніде, не бійсь, ніхто не знайде ні зернини. Ну, тепер же ми тобі, Іване Голику, відслужили. Прощай! Він став і стереже, щоб іще хто шкоди не наробив. Коли це князь іде шукати його. Найшов; дивується, що так ізроблено усе, як змій казав; дякує Іванові Голикові і пішов до змія.

І приходить удвох із змієм. І дивується сам змій. І покликав дочок, щоб пошукати у соломі зерна, чи не відірваний де колосок. От дочки шукали-шукали — нема. І каже змій: — Ну, добре, ходім до вечора будемо пить і гулять, а увечері знов роботу загадаю на завтра. От догуляли до вечора; він і загадує: — Сьогодні вранці найменша дочка моя в морі купалась і впустила перстень у воду; шукала-шукала — не знайшла. Як найдеш завтра та принесеш, поки сідать обідати, так будеш живий, а не знайдеш, так тут вам і кінець.

Князь іде до своїх та й плаче. Іван Голик побачив його та й питає: — Чого, князю, плачеш? — Отака й така,— каже,— напасть. Іван Голик і говорить: — Бреше змій: він сам у дочки перстень узяв і сьогодні рано понад морем літав і перстень укинув. Лягай спать. Я завтра піду до моря, чи не дістану.

Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря, як крикне богатирським голосом, молодецьким посвистом, так усе море н забушувало. Ті дві щуки припливли до берега і кажуть: — Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш? — Як мені не кликати? Змій сьогодні понад морем літав і вкинув перстень. Шукайте всюди. Як знайдете, так буду я живий, а не знайдете, змій згубить мене з світу.

Вони й попливли; і де вже не виплавали по морю, де вже не шукали — нема! Попливли до своєї матері й кажуть, що отаке й таке горе. Мати й каже їм: — Перстень той у мене. Жаль мені його, а вас іще більше. Та іі викинула з себе перстень. Вони припливли до Івана Голика й кажуть: — Отже тобі й наша відслуга. Насилу знайшли.

Іван Голик тим двом щукам подякував і пішов. Приходить, аж князь ізнов плаче, бо змій аж двічі присилав за ним, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив: — А що, перстень є? — Є,— каже.— Отже змій і сам іде. — Нехай тепер іде! Змій на поріг, а князь і собі, і вдарились лобами. Змій сердитий.

— А що, перстень е? — От він! Тільки не віддам тобі, а віддам тому, в кого ти взяв. Змій осміхнувсь і каже: — Добре! Ходім же обідати, бо в мене є гості, і давно тебе дожидаємось. Пішли. Князь входить у будинок, коли зміїв сидить одинадцять. Він давай із ними здоровкатися.

Тоді підійшов до дочок, вийняв перстень і каже: — Котрої перстень? Найменша почервоніла і каже: — Мій. — Коли твій, так візьми, бо я все море вибродив, його шукаючи. Всі засміялись, а найменша подякувала. І пішли всі обідати. За обідом, при гостях, змій і каже: — У мене є лук у сто пуд. Як вистрілиш при всіх оцих гостях, так віддам дочку.

Пообідавши, пішли усі відпочивать, а князь скоріше до Івана Голика і говорить йому: — Отепер пропали: така й така річ! — Дурниця! — каже Іван Голик.— Як принесуть той лук, так ти подивись на нього і скажи змієві, що «я цим луком не хочу соромиться і що в мене кожний слуга із нього вистрілить», та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більш нікому не загадають. Князь, поговоривши з ним, пішов до змія. У будинку із дочками й гуляє. Коли це — не скоро — змій виходить із гістьми, і за ним несуть лук у сто пуд. Князь як глянув і злякався.

Винесли лук надвір, і всі повиходили. Князь навколо лука обійшов і каже: — Я цим луком не хочу й соромитися, а покличу кого-небудь із своїх слуг, то кожний з нього вистрілить. Тут змії один на одного зглянулись і кажуть: — Ану, ну, нехай попробує. Князь і закричав: — Пошліть мені Івана Голика! Той приходить. Князь і каже: — Візьми оцей лук і вистріли.

Іван Голик лук підняв, стрілу заклав; як вистрілить, так шматок у двадцять пуд і відломивсь від лука. Князь тоді, стоячи, й каже: — От бачите? Якби оце я вистрілив, так ви б мене й осоромили. Іван Голик тоді пішов до своїх, застромивши шматок лука за халяву, а князь із зміївнами у будинок. Змії ж зостались надворі і все радились, що б йому ще загадать зробити. Порадившись, пішли у будинок.

Змій, увійшовши, щось шепнув найменшій дочці на вухо. Вона пішла, а він за нею. Там довго говорили, потім виходять, змій і каже: — Сьогодні вже нерано; нехай завтра. У мене є кінь за дванадцятьма дверима, то як попоїздиш па ньому, так віддам дочку. От погуляли до вечора, порозходились спати; князь приходить і розказує Роликові. Той, вислухавши, й каже князеві: — А ти думаєш, на що я взяв той шматок лука? Я вже знав, що це буде.

Як же підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: «Не хочу я па цьому коню їздити, щоб не осоромитися так, як луком, а нехай поїде мій слуга!» А то не кінь буде, а його найменша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу. От устали вранці. Приходить князь у будинок, поздоровкався зо всіма, дивиться — одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема.

Змій устав і говорить: — Ну, князю, ходім надвір, бо скоро виведуть коня; будемо дивиться, як вестимуть. Повиходили всі, дивляться, аж ведуть коня двоє зміїв і то з великою силою держать,— так їх обох на голові й носить. Привели перед рундук; князь обійшов кругом, подивився та й каже: — Що ж ви говорили, що коня приведете? А тепер привели кобилицю. На цій кобилиці я їздить не хочу, щоб не осоромитися так, як учора, а покличу свого слугу, нехай поїде.

Змій каже: — Добре! Нехай поїде. Князь покликав Івана Голика й наказує йому: — Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся. Іван Голик як сів, змії кобилицю й пустили. Як понесла ж вона його, то аж під хмару: а відти спустилась і вдарилась об землю так, що аж застогнала. А Іван Голик тоді як вийме з-за халяви дванадцятипудовий кусок лука і давай її чистити. Вона схопилась і понесла його всюди, а він її все б’є! От носила його, носила, далі бачить, що нічого не зробить, давай проситися: — Іване Голику, не бий мене, загадуй мені що хочеш, усе для тебе зроблю.

— Мені,—каже,—нічого робити не треба, а тільки як приїду я до князя, то щоб ти коло нього впала й ноги простягла. Лона думала-думала: — Ну, нічого,— каже,— з тобою робити. І понесла його понад деревом, коло князя спустилась, на землю впала і ноги відкинула. Князь і говорить: Бачите, який сором! А ви хотіли, щоб я на цій кобилиці їхав.

Змієві сором стало перед ним, та робити було нічого. Походили по саду й пішли обідати. Коли й найменша дочка їх зустріла, давай здоровкатися. Князь дивиться на неї, так-то хороша була, а тепер іще лучча стала. Посідали обідати, змій і каже: — Ну, князю, вже після обіду виведу я своїх дочок надвір.

Як пізнаєш, де найменша, так тоді й весілля будемо гулять. Після обіду змій повів своїх дочок одягати, а князь пішов до Івана Голика на пораду, що йому робити. — А то що,— каже. Зараз засвистав — комар і прилетів. Він йому розказав усе. Комар і каже: — Ти нам став у пригоді, і я тобі стану.

Як виведе змій їх надвір, то нехай князь дивиться — я буду літати над її головою. Нехай обійде навколо один раз — я буду літати, і другий раз обійде — я літатиму, а третій раз як буде обходити, то я сяду в неї на носі, і вона не видержить, махне правою рукою. Це сказавши, комар полетів у будинок. Коли присилає змій за князем. Князь приходить, коли там стоять усі дванадцять дочок, і на них усе однакове, як лице, як коси, як плаття.

Він на них дививсь-дививсь — ніяк не пізнає… От він у перший раз обійшов — не побачив комара; другий раз почав обходить, коли це — літає над головою. Він уже очей не спускає з того комара. Як почав третій раз обходить, той комар па носі в неї сів. Вона рукою — мах! А князь — за неї: «Оце моя»,— і привів її до змія. Змій — нікуди дітися: — Коли пізнав,— каже,— свою молоду, так сьогодні зачнемо й весілля гулять. Почалось весілля. Повінчали їх увечері.

Тут гуляли, із гармат стріляли і чого не робили! Уже от скоро спать вести. Тоді Іван Голик відізвав князя та й каже: — Ну, князю, гляди ж, щоб завтра нам і додому їхати. Та ще слухай, прошу я тебе, не діймай,— каже,— жінці віри до семи років; хоч як вона буде до тебе ласкатися, а ти їй усієї правди не кажи, а як розкажеш, то й сам пропадеш, і я пропаду з тобою. Той каже: — Добре, не буду діймати жінці віри.

От на другий день поодягались молоді й повиходили до зміїв. Тут князь давай просити батька, щоб їхати додому. Змій і каже: — Як можна так скоро їхати! — Як собі хочете, а я поїду сьогодні. От, пообідавши, взяли молоду, сіли й поїхали.

Ну, приїхали в своє царство. Тоді вже князь дякував Іванові Голикові і настановив його першим своїм радником. Як Іван Голик скаже, так і по всьому царству й діється. А князь сидить собі й гадки не має ні про що. От живе молодий князь із своєю жінкою рік і другий. На третій рік прижили вони собі сина. Молодий князь утішається. От один раз узяв сина на руки та й каже: — Що є лучче на світі, як мені оце дитя?

А княгиня, бачивши, що князь так розніжився, давай його цілувати та розпитувати, згадавши, як він сватався, як він усі її батька накази виконував. Князь і каже: — Виконував би я й досі твого батька накази па залізній палі, якби не Іван Голик. Тут вона не показала виду, що розсердилась, і зараз кудись вийшла. А Іван Голик сидить собі дома, коли летить до нього княгиня. Зараз вийняла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне ним — так його надвоє і розрубала: ноги остались тут, а тулуб з головою ізніс дах з будинку і впав за сім верст від будинку. Тоді, упавши, й каже: — Ах ти, проклятий!

Не надіявсь я на тебе, щоб ти признався! Я ж просив, щоб не діймав жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти! Підняв голову і сидить. Коли це дивиться: жене безрукий чоловік зайця. І жене якраз на Івана Голика. Той заєць добігає — Іван Голик і вхопив. От і завелись битися.

Той каже: «Мій заєць!» А той каже: «Мій!» Бились-бились, так ні той тому, ні той тому нічого не зробить. Безрукий і каже: — Годі нам битися, а вивернемо дуба, і хто далі кине, того буде заєць. Безногий погодився. От безрукий підкотив безногого до дуба: той вивернув і дав безрукому.

Безрукий ліг та як кинув ногами, так за три версти дуб упав. А безногий як кинув, так за сім верст упав. Тоді безрукий і каже: — Бери зайця і будь мені старшим братом. От побратались і зробили візок, причепили мотузки, як куди треба, то безрукий запряжеться та безногого й возить. От раз поїхали у якийсь город, де цар живе, до церкви, і поставив безрукий коло старців безногого на візку. Стоять і дожидають.

Коли царівна їде. Доїжджає до них і каже: — Подайте оцим калікам оці гроші. Фрейліна хотіла подати, а безногий і каже: — Якби то, ваше добродійство, ви нам своїми руками милостиню подали. От вона взяла у фрейліни гроші й дає безногому. А він її й питає: — Скажіть мені,— каже,— чого ви, не во гнів вам, на виду такі жовті? Вона каже: — Так мені бог дав! — та й зітхнула.

— Ні,— каже,— я знаю, чого ви такі жовті. Я,— каже,— міг би зробити, щоб ви не були такі. Коли на цю розмову над’їжджає цар. От того безногого і безрукого із візком — у будинок: роби, що знаєш! А він каже: — Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, чого вона така погана стала. Тоді батько до дочки.

Вона й призналась: — Так і так,— каже,— до мене літає змій і з мене кров тягне. Побратими й питають: — А коли він літає? — Саме перед світом, як усі сторожі поснуть, так він до мене через комин і влетить. — Постій же,— каже безногий,— ми в сінечках притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить. От притаїлись вони в сінечках.

Коли ж щось наче іскрами під стріхою засвітило. Царівна тоді: «Кахи!» Вони до неї, а зміюка й заховавсь під подушки. От царівна схопилась із постелі, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий як піймав у руки того змія, давай удвох душить. Той змій і проситься: — Пустіть мене! Не буду ніколи літати і десятому закажу.

Безногий і каже: — Ні, понеси нас туди, де є цілюща вода, щоб у мене були ноги, а в брата руки. Змій і каже: — Беріться за мене, понесу, тільки не мучте мене. От і вхопились за нього. Той змій як полетів із ними, прилітає до криниці й каже: — Оце’ цілюща вода! Безрукий так і хотів туди вскочить, а безногий кричить на нього: — Постій, брате!

Ось подерж ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, чи цілюща це вода. Устромив, так поки було в воді, поти й відгоріло. Як узялись же тоді за того змія! Били його, били! Він і давай проситься, що «не бийте: тут є недалеко й цілюща вода». Повів до другої криниці.

Вони там устромили суху паличку, так зараз і розпукуваться стала. Тоді безрукий ускочив і вискочив звідти з руками. І безногий ускочив і вискочив з ногами. Тоді змія пустили й звеліли, щоб більше не літав до царівни. Іван Голик пішов ізнов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня? Приходить під те царство, коли бачить — недалеко від дороги пасе свинар свині; свині пасе, а сам сидить на могилі.

Він і подумав: «А піду отого свинаря розпитаю, як тут у них діється?» Приходить до свинаря, дивиться йому в вічі й пізнає свого брата. А той дивиться і пізнав Івана Голика. Довго дивились один одному в вічі, ні той, ні другий нічого не кажуть. Іван Голик опам’ятався та й каже: — Це ти, князю, свині пасеш!.. І варт того…

А я ж тобі казав, що не діймай жінці віри до семи років! Князь упав йому в ноги та й каже: — Іване Голику! Прости мене! От Іван Голик підняв його та й каже: — Добре, що ти ще живий на світі остався. Тепер ще поцарствуєш трохи.

Князь став питати в Івана Голика, як він добув собі ноги. От Іван Голик тоді вже й признавсь йому, що він його менший брат, і розказав йому все своє життя. Ну, обнялись, поцілувались. Князь тоді й каже: — Пора ж, брате, свині гнати додому, бо княгиня скоро чай питиме. Іван Голик і каже: — Так поженім же вдвох.

А князь каже: _ Тут,— каже,— брате, біда! Ота проклята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт, на воротях стане як укопана, і поки тричі її не поцілуєш, то пе піде з місця. А княгиня із зміями чай на рундуці п’є, на це дивиться і сміється. Іван Голик і каже: — Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні цілуй, а завтра не будеш. Пригнали свині до воріт.

Іван Голик дивиться, та проклята свиня на воротях стала, ноги розставила і не йде у двір. А княгиня дивиться та й каже: — Он уже мій дурень свині пригнав і буде свиню цілувать. Той, бідний, тричі поцілував, тоді свиня й пішла в двір, рохкаючи. А княгиня каже: — Ось подивіться, іще десь і підпасича собі взяв. От князь з Іваном Голиком свині у хлів загнали.

Тоді Іван Голик і каже: — Візьми ж, брате, у ключника конопель двадцять пудів і смоли двадцять пудів та й принесеш до мене в сад. А князь каже: — Так не донесу. А Іван Голик: — Та йди проси, може, ще й не дасть. От князь пішов до ключника, став просити. Той довго па нього дививсь, а далі й каже: — Та робити нічого з вами, треба дати. Відімкнув він амбар.

Іван Голик відважив двадцять пудів конопель і двадцять пудів смоли, в одну руку взяв коноплі, а в другу смолу, і пішли. Як узяв Іван Голик плести пугу: один пуд виплете конопель, а пудом смоли усмолить,— і виплів до півночі у сорок пудів пугу. А князь давно вже спить на соломі коло хліва. Уранці-рано повставали, і давай йому Іван Голик казать: Ну, до сьогоднішнього дня був ти свинарем, а сьогодні ти будеш ізнов князем. А ходімо поженемо свині в поле. Князь: — Ні, ще, мабуть, княгиня не вийшла; а мені гнати тоді, як вийде на рундук та сяде із зміями чай пить, щоб вона,— каже,— бачила, як я буду свиню цілувать. Іван Голик і каже йому: — Уже ж як будемо гнать, то ти не цілуй, а поцілую я. А князь каже: — Добре!

От прийшла пора гнати. Княгиня вийшла, чай п’є. Вони повиганяли із хліва свиней і женуть удвох. Тільки що догнали до воріт,— свиня на воротях стала і стоїть. Княгиня із зміями дивиться, а Іван Голик як розпустить пугу, як ударить ту свиню, так і кістки розсипались. Ті змії тоді куди хто втрапив. А вона, клята, й не злякалась та його за чуба.

Так він тоді її за коси, та як узяв стьобать, та поти, поки вона нездужала й по світу ходити. Отоді вже вона покинула свої зміївські норови та й почала хороше жити з чоловіком. Живуть та постолом добро возять.



1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (Пока оценок нет)
Loading...

Іван Голик і його брат
Народная Сказка Петрушка
Іван Голик і його брат