Чорт-змій і запродані діти
Десь у якомусь-то царстві, в якомусь государстві був жив собі старий чоловік та жінка. І зроду в них не було дітей. Поїхав чоловік на базар, от як би й у нас у Корсуні, поторгував він, що йому було треба, купив собі рибу солону та й поїхав з базару додому. їде собі, та й захотів він пить дуже. Аж стоїть на горі криниця. Припав він до неї, а чорт відти хвать за бороду і не пускає.
— Пусти,— каже чоловік. — Ні, не пущу,— одвічає біс. — Чом же ти не пустиш? — Подаруй,— каже чорт,— мені те, що в тебе дома є найдорожче, тоді пущу. Чоловік і каже:
— Є в мене воли дома,— каже чоловік.— Візьми їх собі. — Ні,— каже чорт. Переказав чоловік усе, що в нього було найкращого, а чорт все каже «ні» і за бороду держить. Бачить чоловік, що чорт нічого не бере, та й каже: — Є в мене жінка стара, то візьми її, та тільки пусти. — Ні,— відповіде чорт. Думав-думав чоловік: «Якщо вже й жінку не бере, котру я зоставив на останок, а вона ж у мене найдорожча за все, то що ж йому треба?
» Нічого робить. — Бери,— каже,— те, що сам знаєш. Розписався, що оддасть непремінно, тоді чорт і пустив його.
Чоловік як побачив дітей, та й мало не зомлів. От він і розказує їй свою пригоду. — Жінко моя люба. їхав я з ярмарку і захотів дуже пить. От нахилився я до криниці, а чорт з неї хап мене за бороду та й не пускає. Я і просився, і молився, а він не пускає. Дай мені, каже, що в тебе є дома найдорожчого, тоді пущу.
Я йому і воли давав, і коні, а він не бере. Є в мене жінка люба, кажу, бери її, та тільки пусти. А він не боре. Я й не подумав, що в пас є дітки. Де ж ми тепер їх заховаємо, щоб не віддати йому? — А що ж,— каже жінка,— треба якось заховати. Викопаймо ми яму під хатою, під причілком, та й сховаємо.
Викопали вони яму під причілком, поставили води і їсти всього і їх туди повпускали. Зверху взяли накрили і замазали, а самі виїхали з дому. От прилітає до хати змій. А чорт той у змія перетворився. Прилетів, шатнувся по хаті — нема нікого. Він тоді пасам-перед до кочерги: — Кочерга, кочерга, де господар дітей подівав? Кочерга йому й одговорює: — В мене господар добрий чоловік був: мною вогонь загребе, то я собі й стою.
Не допитавшись у кочерги, він до помела: — Помело, помело, де господар дітей подівав? А помело сказало: — В мене господар добрий чоловік був: вимете мною піч, то я собі й стою. І помела не допитався. Він тоді до сокири: — Сокиро, сокиро, де господар дітей подівав? Сокира говорить: — В мене господар добрий чоловік був: мною дров наруба, положить мене, то я собі й спочиваю. Він до долота: — Долото, долото, де господар діти подівав?
А долото каже: — У мене господар добрий чоловік був: мною дірку продовба та положить мене, то я собі й лежу. А змій йому говорить: — Чи ж то добрий чоловік був твій господар? Дивись, як він тобі голову побив. А ти кажеш, що він добрий чоловік був. — І то правда,— каже долото.— Візьми ж мене, та винеси на кінець хати на причілок, та кинь через себе, то де я впаду та загрузну, то там і копай. От змій так і зробив, і там, де загрузло долото, почав копать і викопав. А діти вже великі виросли, парубком і дівчиною стали.
Забрав їх змій і несе. От притомився він, сів відпочивати. Лежав-лежав і заснув. Дівчина ськає йому в голові, а хлопець сидить, горює. Аж біжить кінь. Добігає й каже: — Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш?
А хлопець одказує: — Ей, конику-братику, не по волі, а по неволі. — Сідайте на мене,— каже кінь,— я вас винесу. Взяли вони й сіли, а змій спить. Кінь як пустився вскач, біжить та й біжить. А змій як пробудився, побачив, що їх нема, та в погоню. От вони сидять на тому коню, а брат і каже: — Ей, конику-братику, пече мене в плече.
Пропадеш ти, пропадемо і ми. А змій летить, з рота в нього пашить. Уже на коневі й хвіст зайнявся. Бачить кінь, що невидержка, узяв хвицнув, сам побіг, а вони, бідні, зостались. Як прилетить до них змій: — А,— каже,— кого ви слухаєте? Ось я вас з’їм! Стали просити брат з сестрою, щоб не їв їх. Змій і каже: — Ну, цей раз вам прощаю, та тільки не слухайте нікого!
Забрав їх змій та й поніс. Ніс-ніс він, і притомився, та й сів спочивати. Заснув змій. Дівчина в голові йому ськає, а хлопець сидить, горює. Аж летить чмелик.
Приліта та й каже: — Здрастуй, хлопче-молодче! — Здрастуй, чмелику! — А що, брате, чи по волі, чи по неволі мандруєш? — Ей, чмелику-братику, сюди б я не зайшов по волі, а вже видно, що по неволі. Чмелик каже: — Сідайте, я вас винесу. — Як же ти нас, чмелику, винесеш, коли кінь ніс, та но виніс. — Та вже,— каже чмелик,— чи винесу, чи не винесу,— одначе вам пропадать.
От взяли вони сіли на того чмелика, він їх і поніс. Змій як пробудився, як уздрів, що їх нема, та в погоню. Сидять вони на тому чмелику, а брат і каже: — Ой чмелику-братику, пече мене в плече. Пропадемо ми, пропадеш і ти. Чмелик перевернув крильця, скинув їх, вони попадали, а він полетів. От прилітає змій, упав та й рот роззявив. — Ага, попались!
— каже.— Тепер я вас із’їм. Казав жо я вам, щоб нікого, опріч мене, не слухали. Стали вони просити змія, щоб він їх не їв, та й упросили. От він забрав їх і несе знову. Сів одпочити, дівчина ськає йому в голові, а хлопець сидить, горює.
Аж іде волик, такий поганенький, та й каже: — Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш? — Ей, волику-братику, сюди б я по волі не зайшов, мабуть, що по неволі. — Сідайте,— каже той волик,— я вас винесу. А вони кажуть: — Е вже! Коли кінь та чміль не винесли, то де вже б ти виніс? — Нічого,— каже волик.— Сідайте, то й винесу.
От вони сіли, волик і несе їх. І так несе, що хвилька, то й милька, а як спотикнеться, то й дві. Змій як побачив, що немає їх, дуже розсердився, та як кинувся аж поверх дерева, та так летить, так летить! От хлопець оглянеться та й каже: — Ой волику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо і ми. А волик і каже: — Заглянь мені, хлопче, в ліве ухо та вийми гребінку і махай нею назад себе. Вийняв той гребінку, махнув назад себе — і став ліс такий густий, як гребінка. А волик своє робить: біжить і біжить, що хвилька, то милька, а спотикнеться, то й дві. Змій як побачив ліс, став його гризти зубами. Прогризся крізь той ліс і знов став доганяти. Хлопець бачить, що змій доганяє, і каже: — Ой волику-братику, пече мене в плече.
Пропадеш ти, пропадемо й ми. А волик каже: — Заглянь мені у праве вухо, вийми хусточку та й махай наперед мене. Він витяг хусточку, махнув, і поперед його стало море. А на тому морі золотий міст. От збігли вони на міст і перебралися на ту сторону. Махнув назад хусточкою хлопець — і не стало моста.
Змій добіг до моря та й став, нема йому по чому бігти. От волик і каже: — Повезу я вас до хатки, і тут, у цій хатці, будете ви жить недалеко від моря, а мене візьміть та заріяіте. Плачуть брат з сестрою: — Як же ми тебе будемо різати, коли ти нас од смерті врятував? — Нічого,— каже.— Заріжте і возьміть одно плечко повісьте на плечі, друге на полу в кутку, третє на покуті, а четверте — коло порога, на всіх чотирьох кутках. Зарізали вони того волика, взяли і повішали плічка, як їм сказано, по всіх чотирьох кутках, а самі полягали спати.
Пробудився брат уночі, дивиться, а коло порога стоїть кінь у такім славнім уборі, що тільки сісти та їхати. Глянув на покуття, а там у кутку меч-самосіч, а на полу в кутку собака Протиус, а на печі собака Недвига. Будить брат сестру, а сам сідає на того коня, опоясується мечем та з тими собаками і їде на полювання. Що вловить, то тим і живляться. Ну, живуть вони над морем, а сестра ходить туди ложечки та одежину мити. Змій і говорить до неї: — Як то ви перебралися? А вона й розказує: — Єсть у мого брата така хусточка, що як нею махнуть, то зробиться міст.
А він каже: — Знаєш що: попроси ти в нього ту хусточку начебто прати та возьми махни нею, то я до тебе переправлюсь і буду з тобою жити, а брата твого отруїмо. От вона прийшла додому і просить брата: — Дай, братику, мені ту хусточку. Вона брудна, я піду та виперу тобі. Він повірив їй та й дав. Сестра взяла, прийшла до моря, махнула — став міст. Змій і переправився па цей бік. От радяться вони, як би згубити брата з світу.
А змій і каже: — Ти візьми занедужай та й скажи: снилось мені, братику, і виділось, що якби ти поїхав на полювання та дістав мені вовчого молока, то я б і видужала. От він як поїде, а вовки й розірвуть його собак. Тоді ми і його візьмем, бо в собаках уся сила. От приїжджає брат з полювання додому, змій сховався, а вона йому й каже: — Снилось мені, братику, що якби ти поїхав та дістав мені вовчого молока, то я б напилася та й, може б, одужала, бо я така слаба, така слаба! — То й дістану,— каже брат. Сів на свого коня і поїхав.
Приїжджає у чагарець, аж тут вовчиця схопилась. Протиус догнав, Недвига придержав. Брат вдоїв молока і пустив її. Вовчиця оглянулась і каже: — Спасибі тобі, хлопче-молодче, що ти мене пускаєш. Я думала, що ти мене з світу згубиш. Дарую тобі за це вовченя.
І наказує тому вовчаті: — Служи ти цьому чоловікові так, як батькові. От він і йде. То було в нього двоє собак, а тепер і трете вовченя біжить за ним. Вгледіла сестра з змієм, що за братом біжить троє собак, а змій і каже: — Ото лихо, ще й третього сторожа собі добув. Візьми ж ти ще гірше занедужай і попроси молока медвежого, то там його розірвуть непремінно. От змій перекинувся голкою, вона взяла застромила її в стіну. Зліз брат з коня, а собаки та вовк до хати та так пнуться на стіну до тієї голки. А сестра й каже: — Навіщо ти тих собак держиш, вони мені спокою не дають!
Він крикнув — собаки й посідали. А сестра каже: — Снилось мені, братику, що коли б ти дістав мені ще ведмежого молока, то я б напилась та й одужала. — То й дістану,— каже він. Переночував, сів на коня та й поїхав. Приїжджає знов в чагарець; тут зараз і схопилась медведиця. Протиус догнав, Недвига придержав.
Здоїв її брат та й пускає. Медведиця й каже: — Спасибі тобі, хлопче-молодче, за те, що ти пустив мене. Дарую тобі медведча.— А до медведчати каже: — Слухай його, як свого батька. їде брат додому, і вгледіли сестра з змієм, що вже четверо за ним. Змій і каже: — Попроси в нього лисичого молока, то він як поїде, то звірі його й з’їдять.
А сам перекинувся голкою, вона й застромила в стіну ще вище, щоб собаки не дістали. Брат зліз з коня, собаки знов кинулись до хати та так і пнуться на стіну. Сестра розплакалась: — Нащо ти так багато собак держиш! Брат крикнув, вони посідали. А сестра знов своє: — Снилось мені, братику, що якби ти дістав мені ще лисичого молока, то я б одужала. — То й дістану?
— каже брат. От лягає він спати. Недвига примостився в його головах, Протиус у ногах, а вовчок і медведик по боках. Переночував брат, вранці сів на коня, забрав своїх звірів і поїхав. Приїжджає до чагарця; вибіга лисиця. Протиус догнав.
Недвига придержав. Брат видоїв її і пускає. А лисиця й каже: — Спасибі тобі, хлопче-молодче, що ти мене пускаєш. Я думала, що ти мене розірвеш своїми собаками. За те дарую тобі лисиченя.
— А лисиченяті каже; — Слухай його, як рідного батька. Іде брат додому. Угледів змій, що він добув собі ще п’ятого сторожа, а сам і не пропав, та аж зубами скрегоче. — Візьми,— каже він,— занедужай ще гірше і скажи: снилось мені, братику, що десь в іншому царстві є такий кабан, що носом оре, вухами сіє, а хвостом волочить. І є там такий млин на дванадцять каменів, що само й мелеться, само й насипається, само одгортається, само і в мішки набивається. То якби ти дістав з-під тих дванадцяти каменів борошна, то я б спекла собі коржа з того борошна і одужала б. Брат розсердився і каже: — Не сестра ти мені, а ворог!
А вона: — Чи ж можу я тобі бути ворогом, коли нас тільки двоє на чужині? Повірив брат, знову сів на коня, забрав свою сторожу і поїхав. Приїжджає туди, до кабана і до того млина, що казала. Прив’язав коня і йде в млин. А там дванадцять каменів і дванадцять дверей.
І такі ті двері, що самі одчиняються і самі зачиняються. Взяв він з-під першого каменя борошна, пішов у другі двері, а двері й зачинили його звірів. Ото як пройшов він усі двері, вийшов надвір, аж бачить: звірів нема. Він свистів-свистів, чує, що вони десь виють, але не вибігають. Заплакав він, сів на свого коня і поїхав додому.
Приїжджає, а сестра його гуляє з змієм. Тільки що брат входить у хату, а змій і каже: — Ну, журився я за м’ясом, а м’ясо само йде. Велять братові рубати дрова та наставлять окріп, щоб його зварить та з’їсти. От він рубає дрова, а сорока приліта та й каже: — Загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризлись крізь двоє дверей. От він поналивав у казани води й розтоплює. А дров нарубав гнилих, вони підсохнуть трохи і займуться.
А він візьме прихлюпне водою, щоб не так горіли, та й вийде надвір. Сорока й каже: — Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризлись крізь четверо дверей. От як ввійде він до хати, то змій і каже: — Ей, не вгоден ти й окропу нагріти! — Та сам візьме кочергу, поштовха,— вони й займуться. А брат візьме та й прихлюпне водою, і дрова знов помалу горять.
Вийшов він знов надвір, ніби за дровами, а сорока й каже йому: — Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі крізь десятеро дверей прогризлись. А брат набере якнайгниліших дров та й вкине в піч, щоб не так горіли. От уже й казани начинають закипати. Знов вийшов він надвір, нібито по дрова. А сорока й каже: — Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризли усі двері і спочивають.
От уже закипіли ті окропи, він і каже до змія: — Зятю мій милий, зятю мій любий, дозволь мені пере;) смертю на дерево вилізти та з білим світом попрощатися. — Ну, лізь,— каже змій. От поліз брат на явір, і пі одної гілки не пропускає, все на кожну ступає, щоб тільки загаятись хоч трохи. Виліз аж па самий верх. Прилітає сорока: — Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо от-от прибіжать твої звірі. А змій вибіга з хати та й кричить: — Доки ти сидітимеш там, злазь, бо вже в мене терпцю гсмає!
Став злазити брат назад, та все на кожну гілку ступає, щоб загаяти час. От став він уже не останню гілку та й хоче додолу скочить, коли це звірі його — неначе що загуло — прибігли й стали круг нього. А він тоді скік на землю та й гукає радісний на змія: — А йди лиш, любий зятю, може, я вже й готовий! Змій вийшов, а він до звірів: — Вовчук! Медведчук! Протиус!
Недвига! Беріть його!.. Звірі як кинулись — і розірвали в шматки. Зараз він взяв труп склав, спалив, а лисичка хвостом змела, винесла в поле та й розвіяла. А як змія розривали, то сестра вхопила зуб його та й сховала. От брат і каже: — Коли ти, сестро, така, то зоставайся собі тут, а я поїду в інший край.
Взяв зробив два цебра, повісив на яворі і сказав їй; — Оце, сестро, як будеш ти плакати по мені, то оцей буде повен сліз. А як будеш плакати по змієві, то оцей буде повен крові. Сів собі на коня, забрав своїх вірних друзів та й поїхав. Приїжджає він в один город та й узнає, що в тому городі є криниця і в ній сидить змій з дванадцятьма головами. Як ідуть люди по воду, то й ведуть одну дівчину. Змій з’їсть її, а вони наберуть собі води, бо інакше не можна.
Того дня настала черга цареві вести свою дочку. От хлопець-молодець і каже: — Я можу побідити отого змія. — Як побідит його,— кажуть люди,— то цар обіцяв віддати свою дочку ще й половину царства. Ну, ведуть ту царівну, а за нею й хлопця-молодця ведуть, а за ним ідуть його звірі і кінь. Привели ту царівну, таку убрану. Тут змій тільки що виткнувся, щоб з’їсти її, а хлопець-молодець і каже: — Меч-самосіч, рубай його!
Вовчук, медведчук, Протиус, Недвига, беріть його! Тут той меч-самосіч січе, а звірі рвуть. І розірвали його зовсім. Взяли труп, склали, спалили, а лисичка хвостиком змела попіл і розвіяла. Дякують люди йому, що вода стала свободна. А царівна дала йому перстень. От ідуть вони до царського палацу, а дорога далека була, він притомився, ліг на траві, царівна ськає йому в голові.
А лакей прийшов, одв’язав той меч-самосіч од тороків та й каже: — Меч-самосіч, січи його! Той меч і посік його на маленькі шматочки. А звірі поснули й не чули. Лакей тоді до царівни: — А сканїеш, що я тебе од смерті врятував? Як не скажеш, то буде тобі те, що й йому. Царівна злякалась та й погодилась. Приходять вони додому, а цар такий радий.
Зараз одежу надів гарну на нього, і почали гуляти. Як пробудився Недвига, побачив, що немає господаря, побудив усіх. Стали думать-гадать, хто найпроворніший з них. Вирішили, що лисичка. От і посилають її дістати води живлющої і цілющої і молодого яблучка. Побігла лисичка діставати тієї води і того яблучка.
Аж ось і криниця з цілющою та живлющою водою, і біля неї росте яблунька з молодими яблуками. От тільки криницю і яблуню та стереже солдат. Та такий здоровий, і махає раз у раз шаблею, так що й муха пролетіти не може над тією криницею. Що тут робить? Пустилася лисичка на хитрощі.
Зробилася ніби кривою, біжить повз криницю і шкандибає. Солдат як побачив та за нею: дай, дума, спіймаю. А лисичка від нього все далі і далі. От як одвела вона того солдата далеко, та як чкурне до криниці. Солдат тільки став та й очі вирячив. А лисичка до криниці, набрала в пляшечку води, зірвала яблучко та й поминай як звали.
Прибігла лисичка. Зараз Протиус взяв ту воду, помазав нею шматки хлопця-молодця, вони й зцілились. Влив йому в рот живлющої води, він і ожив. Дав йому з’їсти молодого яблучка, він помолодів і зробився ще кращим, ніж був. Встав хлопець-молодець на поги та й каже: — Ох, як же я довго спав! — Добре б ти спав, якби ми не дістали води живлющої і цілющої. — Що ж тепер ми будемо робити?
— кажуть усі. Порадились і вирішили, щоб він перебрався за старця і йшов у царський дім. Передягнувся він і пішов. Приходить, а лакеї його й не пускають. Став він просить, а царівна й почула і звеліла впустити. Ввійшов він у покої, став шапку знімати, а перстень той, що йому подарувала царівна, так і засяв. Царівна і впізнала, та ще не вірить собі і каже: — Ходи сюди, старче божий, я тебе почастую. Підійшов він до столу, царівна налила йому чарку вина та й дає. А він бере лівою рукою. Побачила, що він бере не тією рукою, на котрій перстень, та й випила сама ту чарку.
Налива другу, а він бере правою. Вона зараз і впізнала свій перстень, і каже до батька: — Оце мій муж. Він мене одволив од смерті. А цей,— показує на лакея,— цей пройдисвіт убив його і заставив мене, щоб я сказала, що він мені муж. Цар так і скипів. Звелів вивести з конюшні такого коня, що на нього ще ніхто й не сідав, прив’язали того лакея до хвоста та й пустили по полю. А хлопця-молодця посадили за стіл і тут же одгуляли весілля.
От живуть вони собі щасливо. Аж одного разу згадав брат про свою сестру. Велів осідлати коня, забрав звірів та й поїхав до неї. Приїхав і бачить, що той цебер, що назначений для змія, повнісінький крові, а його цебер розсохся і розсипався. Бачить брат, що вона жалкує ще й досі за змієм, та й каже: — Раз ти така, то більше я тебе і знати не хочу. Сиди тут, я більше й не навідаюсь до тебе.
А вона як почала просити й благати та й упросила, щоб він її взяв з собою. От як приїхали вони додому, вона взяла та під ту подушку, що він спить, і підкинула змієвого зуба, що колись сховала. Ліг спати брат, а той зуб і вбив його. Жінка думала, що він сердиться чого та не говорить до неї, та так просить, щоб не сердився. А далі взяла його за руку, а рука холодна, як лід. Вона як закричить! А Протиус у двері та цмок його! Він ожив, а Протиус умер.
Далі Недвига цмок Протиуса. Протиус ожив, а Недвига вмер. От він до медведчука. — Цілуй,— каже,— Недвигу! Недвига ожив, а медведчук умер. Дійшла черга до лисиці.
Як вона вмре, то її цілувати нікому. Що тут робити? А лисиця хитра. Взяла вона медведчука, поклала на порозі та цмок його, а сама за двері. А зуб як вискочить, та в двері, та там і застряв.
Ну, бачать вони, що всі живі, що ніхто не загинув од того зуба, та такі раді, такі раді. А сестру взяли прив’язали, як того лакея, до хвоста коневі та й пустили по полю. Самі ж вони тепер живуть-поживають і добро царське проживають. Я там був, мед і вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Оце вам і казка вся.
(1 оценок, среднее: 5.00 из 5)