Іван-царевич і красна дівчина – ясна зірниця
Був собі цар та цариця, а у них три сини. От їх мати цариця та ніколи з двірця не виходила. Стали сини у школу ходить, почали з їх школярі сміятися, що як їхня мати та ніколи й з двірця не виходить. Вертаються вони додому та й жаліються матері, що як з них у школі сміються через неї. Вона ото взяла та раз і вийшла. Де не взявся чорний ворон з чорного царства, підхопив її і поніс. Пожурились вони трохи, а там і кажуть; — Благословіть нас, тату, підемо ми матері шукати. Цар знарядив їх і відпустив. От ідуть вони та ідуть, аж дивляться — стоїть
— Ні,— каже,— не знаю, хіба моя прислуга знає. От як свисне, як крикне — біжить усякий звір: вовки, леви. — Чи не знаєте ви,— питають,— шляху до чорного ворона з чорного царства? — Ні,— кажуть,— не знаємо. Пішли вони далі. Ідуть та ідуть, аж стоїть друга хатка, а в тій хатці бабка.
— Чи не знаєш ти, бабко, шляху до чорного ворона чорного царства? — Ні,— каже,— не знаю, хіба моя прислуга знає. Зараз як свисне, як крикне — біжить усякий гад: ящірки й гадюки. — Не знаєте ви,— питають,— де шлях до чорного ворона
— Ні,— каже,— не знаю, хіба моя прислуга знає. От як свисне, як крикне — летить усяка птиця; орли й горобці, шуліки й гави. — Чи не знаєте,— питають,— де шлях до чорного ворона в чорного царства? — Ні,— кажуть,— не знаємо, хіба, може, тирка знає. А то в неї була та така вже тиркава та задрипана якась птиця, що з одним тільки крилом. — Послать, — каже,— по неї. Зараз метнулись, притаскали її. — Знаєш ти, де шлях до чорного ворона з чорного царства? — Знаю,— каже.
— Так відведи оцих людей та гляди мені, прямо доправ до красної дівчини — ясної зірниці, а не то і друге крило відріжу. От подякували вони та й пішли, а та тирка попереду, то скоком, то льотом поперед цими, та привела; аж стоїть та вогненний щит, так вогнем і пашить. — Тепер,— каже тирка,— прощайте, йдіть собі сміло. Старші ж брати острахнулись та й зостались, а Іван-царевич пішов та їм і наказав: Ждіть,— каже,— або мене, або матері, хто-небудь вже З нас, а прийде. Увійшов у той щит — щит розступивсь, Іван-царевич і пройшов. От іде та й іде, коли це стоїть дворець, а на воротах шість левів, язики повисолоплювали, пити хотять. Він зачерпнув води, сам напивсь і їх напоїв; вони йому поклонились та й пропустили дорогу.
Пішов він у той двірець, аж там така гарна спить красна дівчина — ясна зірниця. Він, як з дороги наморивсь, склонивсь на руку та й заснув. От вона як прокинулась та до нього, ухватила шаблю, хотіла зарубати, а далі й одумалась: «Він мене не рубав, за що ж я його буду?» Розбудила його, стала питати, чого він сюди зайшов. — Та чорний ворон з чорного царства та украв нашу матір, так це я й пішов її діставати.
— То ж,— каже,— мій батько; іди ж ти до другої сестри, так та тебе направить. Подякував він і пішов. Приходить — аж стоїть другий дворець, а на воротах дванадцятеро левів, роти пороззявляли, язики повивалювали, пити хотять. Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв; вони йому поклонились і пропустили дорогу. Ввійшов він у той дворець, коли там ще краща красна дівчина — ясна зірниця.
Він полюбував на неї, схиливсь на руку та й заснув. А вона як прокинулась, за шаблю та до нього, а далі: «За що я його буду рубати? Він же, як я спала, мене не рубав». Розбудила його, розпиталась. — Ти ж,— каже,— наш тепер брат. Ото погуляли.
— Іди ж ти,— каже,— до третьої сестри. Попростились, він і пішов. Приходить, аж знов дворець, а коло нього вже двадцять чотири леви на порогах, роти пороззявляли, язики повивалювали, пити хотять. Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв. Вони і пропустили йому дорогу. Пішов він туди, аж там ще лучча красна дівчина — ясна зірниця.
Він полюбував на неї, схиливсь на руку і заснув. От і ця хотіла його зарубати, та одумалась і розбудила, а як розпитала, дає вона йому яблучко. — На,— каже,— це яблучко, та де воно котитиметься, іди за ним прямо, якраз і дійдеш. От подякував він і пішов. А те яблучко і привело його якраз аж у воронів двір.
Пішов він туди, аж там і мати. — Добридень, мамо! – Добридень, сину! Ото побалакали, розпитались, вона і дає йому швайку та булаву — Стань,— каже,— он за тим стовпом; то ворон, як прилетить та сяде на стовпі спочивать, то й не побачить тебе. От заховавсь він за тим стовпом, аж ось і ворон летить.
Сів на стовпі та й озирається, чи не побачить де чого з’їсти та й побачив його. — Ха,— каже,— ось і закуска є. — Брешеш, псине м’ясо, подавишся; я сам тобою закушу. Чорний ворон як кинеться до нього, а він відскочив та йому на спину, ту швайку угородив та булавою все потягає. Як поніс же його ворон, вже й під хмари, і за хмари, а він все булавою його почащає, та бив, аж поки той упав та й лопнув. Пішов він тоді до матері. — Вбирайтесь,— каже,— мамо, будемо у свій край подаватись.
От мати убралась, запрягли вони вогненну коляску, тих красних дівчат позабирали й поїхали. Тільки-но доїхали до вогненного щита, а Іван-царевич їм і розхвастався, що ось-то він і сам без вогненної коляски пройде крізь той щит. Ті ж своєю коляскою проскочили, а він і зоставсь. Ходив він, ходив, блудив-блудив, а далі й думає: «Вернусь на старе ; місце, може, хоч що попоїсти найду». Прийшов,— аж нічого нема, саме тільки те яблучко, що найменша красна дівчина дала. Сів він та й заплакав, аж тут де не вискочить Стрижений Іван. — Якого ти чорта плачеш? — питає.
— Та нема в мене нічого, саме тільки яблучко. — Чого ж тобі треба? Давай його сюди! Зараз покотив те яблучко: явились напитки й наїдки і три музиканти ріжуть. Пообідали вони. Стрижений Іван і каже: — Ходім заберемо коні та й поїдемо до тебе. Полізли у погріб, розбили дванадцять дверей, порвали дванадцять ланцюгів, вивели двох коней — як огонь.
Як по сідали та як поїхали, не зуздріли, коли той і вогненний щит пролетіли. А ті його два брати, як переїхали вже до них мати та красні дівчата, побачили, що нема Івана-царевича («Це ж,— подумали,— вже його і довіку не буде»), та й наказали їм, щоб вони сказали, що то вони їх вирятували. От вернулись додому, давай весілля грати, а на той самий час приїздить і Іван-царевич із Стриженим Іваном. Ото як приїхали, найняли собі десь квартирку у вояка та й прислухаються, що люди говорять. А ті готовляться до весілля; красні дівчата це хотять за них, кажуть: — У нас і плаття такого як треба нема; як зробите таке плаття, як у нашого батька було, та не глядячи і не міряючи, точка у точку, стрічка у стрічку, так підемо. Скликають вони тоді всіх кравців, всіх швачок — ніхто не береться. А Стрижений Іван і каже до того вояка: — Іди, берись.
Той відмагається. — Іди,— каже,— та вимагай мірки золота. Вояк пішов і об’явивсь, а Стрижений Іван на коня та туди у чорне царство, забрав там їх плаття, а к світові й дома став. — На,— каже вранці воякові,— неси! Красні дівчата як подивились, та одна на одну тільки морг-морг, а нічого не кажуть. Ото понадівали. — Ще,— кажуть,— якби нам до цього плаття та черевички.
Кинулись вони до шевців, знов ніхто не береться. Вони до вояка. Вояк відмагається, а Стрижений Іван: — Берись,— каже,— та вимагай паровицю золота. Поки вояк ряд убрав, а Стрижений Іван у чорне царство влітав і їхні черевички привіз. Побачили їх красні дівчата, ще дужче зраділи.
— Він,— кажуть,— десь тут. Ну, тепер,— кажуть,— зробіть нам ще по такому ж платочку. Вони вже ні до кого й не йдуть, а прямо до вояка! — Роби, сякий-такий! Стрижений Іван, як дізнавсь, і к світові і платочки притаскав. Тоді давай красні дівчата того вояка допитувати, хто та й хто це все йому поробив. Він і розказав. Вони тоді до царя.
— Он хто,— кажуть,— нас спас, а це його злодії. Прикликали його, розпитали, аж так. Тоді цар їх до неуків прив’язав та й розтаскав, а Іван-царевич собі найменшу забрав, та й живуть. Там горіло три финарі, ішли три пани, лежало троє яблучок, одно мені, друге Лазуреві, а третє тому, хто казки казав.
(1 оценок, среднее: 5.00 из 5)