Чарівне горнятко
Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, файніші, ніж у Косові. Тоді був на світі бідний чоловік, що мав три доньки — Марійку, Ганнусю і Василинку. Доки доньки були малі, чоловік дуже бідував, а як вони підросли, то стало трохи легше, бо вже було кому обід зварити, шмаття випрати і в поле піти. Дівчата вдались дужо вродливі — як три корчики квітучої калини. Одного дня чоловік взяв своїх доньок у поле сапати мандибурку. Несподівано з лісу виїхала бричка і стала на дорозі просто їхньої нивки. З брички зліз якийсь панок. — Добридень, ґаздо!
Гризеш пісну нивку? — Гризу, паночку. — І твої доньки все життя будуть отак гризти? — Відай, будуть, бо ніхто не знає, яка доля чекає людину. — А я знаю,— хвалиться панок. — У вашої старшої доньки буде щаслива доля, як віддасте її за мене.
Чоловік здивувався: — А ви хто такий? — Я — Ольдеквіт, найбільший пан у сусіднім краю. Чоловік задумався. Правду сказати, він навіть утішився, що хоч одна його донька не буде бідувати. Може, ще й молодшим сестрам не дасть каратися на світі, а чимось допоможе, бо матиме звідки. — Ну, то що, Марійко, підеш за панича?
Марійка глипнула на Ольдеквіта — файний, з блакитними очима і чорною чуприною. — Піду, тату. Тоді старий каже: — У неділю справимо весілля. — Е, ні, весілля буде в моєму палаці,— заперечив пан.— Але мусите пустити молоду тепер, най іде зі мною. Чоловік подумав і погодився. — Ходи, Марійко,— сказав панич дівчині.
— Перед нами далека дорога, а сонце вже на заході. Дівчина попрощалася з ріднею, сіла у бричку й поїхала. Минув тиждень, але Ольдеквіт не просив старого на весілля. Минув і рік. А чоловік нічого не знав про свою доньку. Настало знову сапання. Ґазда вийшов у поле з Ганнусею й Василинкою. Сапали скільки сапали, коли з лісу вийшов Ольдеквіт.
— Добридень! — каже.— Що, далі гризете своє полечко? — Та гриземо… Тручаємо помалу свою біду. А як наша Марійка?
Рекомендуем почитать: