Дарунки з трьох зернин
В одному селі жив великий дідич. Мав стільки полів, лісів, худоби і всілякого добра, що навіть цісар йому заздрив. А у того дідича служив бідний чоловік Максим. Слуга мав хатку з одним вікном. Вітер зірвав з покрівлі солому, і, коли йшов дощ, вода текла по стінах. У хатині жила й Максимова родина. Родина немаленька, а їсти було нічого.
Настала весна. Треба щось посіяти, а в мішку ні зернини. Жінка сумує, плаче. — Люди вже позасівали, а в нас іще й не орано. Роби щось, чоловіче, бо не доживем до другого року.
— Не журися,— відповів Максим,— я піду до дідича і попрошу, аби позичив нам хоч трохи насіння. Засіємо, і на другий рік у нас буде своє. — Ну, йди, не чекай. Пішов Максим до дідича. Став перед порогом і каже: — Так і так, світлий пане, не маю чим засіяти свій кавалок поля. Дайте мені хоч трохи насіння, аби мої діти не повмирали з голоду.
Дідич витріщився на нього й закричав: — Аби мати — треба робити! — Та я роблю у вас удень і вночі! — Ти, лайдаку, не кажи мені дурниць! Опустив Максим голову і пішов додому. Розповів жінці, що йому дідич відповів.
Надворі сонечко гріє. Пташки з теплих країв прилетіли, всюди весело. А Максим сидить зі своєю жінкою на призьбі й сумує, бо діти ходять голодні та слабі, як мухи. Раптом до Максимової хатки прилетіли дві ластівки і почали ліпити під стріхою гніздечко. Максим уздрів їх і сказав: — Бідні ластівочки, нащо ви ліпите гніздечко під такою дрантивою стріхою?
Таж як піде дощ, то вам дітей затопить. Та ластівки не розуміли людської мови. А якщо й розуміли, то мовчали. Зліпили гніздечко, виклали пір’ячком, знесли яєчок і висиділи зграйку маленьких пташенят. Коло хати Максима стало так весело, що душа раділа. Але одного разу звідкись явився страшний змій, який почав тягнутись до ластів’ячого гніздечка.
Рекомендуем почитать: