Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже: — А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть: — Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди. Поїхали. А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому
Приходять туди, коли вона там. — Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть! Коли це й змій летить. — А,— каже,— людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися? — Ні,— кажуть,— битися!
— Ходім же на залізний тік! Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув
Росте та й росте той син, як з води,— не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки він ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити.
А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали. От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав. От і питається раз Котигорошко в батька, в матері: — Десь повинні бути в мене брати й сестра? — Е-е,— кажуть,— синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
— Ну,— каже він,— піду їх шукати. Батько й мати умовляють його: — Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув! — Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля. — Скуй,— каже,— мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька: — Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб. Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже: Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, треба скувати другу. Поніс її знову до коваля. — На,— каже,— перекуй, щоб була по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього — тільки трошки зігнулась. — Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,— піду.
Узяв ту булаву, в торбу — буханців та сухарів, попрощався і пішов. Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома. — Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.
— Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить змій, то він тебе з’їсть. — Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така?
— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули. — Де ж вони? — питається Котигорошко. — Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли. — Отже, може, я тебе визволю,— каже Котигорошко. — Де тобі визволити?
Шестеро не визволило, а то б ти сам! — каже Оленка. — Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз: — Ге,— каже,— людський дух пахне!
— Де б то не пах,— відказує Котигорошко,— коли я прийшов. — Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися? — Де то вже миритися — битися! — каже Котигорошко. — Ходім же на залізний тік! — Ходім! Прийшли.
Змій і каже: — Бий ти! — Ні,— каже Котигорошко,— бий ти спочатку! От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,— ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,— і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,— зовсім убив. Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі.
Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому. От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться: — Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.
Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,— прив’язати його добре ликом до дуба, щоб пе вирвався,— тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі. А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив’язаний. Він як рвонувся — так того дуба й вивернув з корінням.
От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому. Підходить до хати, аж чує — брати вже прийшли та й розпитуються в матері: — А що, мамо, чи в вас іще були діти? — Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти. Вони тоді: — Оце ж ми його прив’язали,— треба бігти та одв’язати. А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату — замалим хати не розвалив. — Оставайтесь же, коли ви такі!
— каже.— Піду я в світ. Та й пішов знову, на плечі булаву взявши. Іде собі та іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко: — Боже поможи! — Дай боже здоров’я! — А що ти, чоловіче, робиш? — Гори розпихаю, щоб шлях був. — А куди йдеш? — питає Котигорошко.
— Щастя шукати. — Ну, то й я туди. А як ти звешся? — Вернигора. А ти? — Котигорошко. Ходім разом!
— Ходім. Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням. — Боже поможи! — Дай боже здоров’я! — А що ти, чоловіче, робиш? — Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А куди йдеш? — Щастя шукати. — Ну, то й ми туди. А як звешся? — Вернидуб.
А ви? — Котигорошко та Вернигора. Ходім разом! — Ходім. Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом — та вода й розступилася, що й по дну можна перейти.
Вони д: нього: — Боже поможи! — Дай боже здоров’я! — А що ти, чоловіче, робиш? — Та воду відвертаю, щоб річку перейти. — А куди йдеш? — Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся? — Крутивус. А ви? — Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом! — Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — то Вернигора перекине; де ліс — Вернидуб виверне; де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать — в лісі стоїть хатка. Увійшли — нікого нема. Котигорошко й каже: — Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже: — Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання. Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері: — Відчини! — Невеликий пан, відчиниш і сам,— каже Вернигора. Двері відчинились, та й знов хтось кричить: — Пересади через поріг! — Невеликий пан, перелізеш і сам. Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну.
А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався. Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює. — А чого ти запізнився з обідом? — Та задрімав трохи. Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже: — Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.
. Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та и ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері: — Відчини! — Невеликий пан, відчиниш і сам. — Пересади через поріг! —- Невеликий пан, перелізеш і сам. Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався. Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити.
Коли це приходить товариство. — А що це ти з обідом спізнивсь? — Та задрімав,— каже,— трохи… А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було. На третій день зостався Крутивус,— і з ним те саме. А Котигорошко й каже: — Ну, та й ліниві ви обід варити!
Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома. На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері: — Відчини! Відчинив двері,— аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться. — Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться. — А чого тобі? — питає Котигорошко. — А ось побачиш чого,— каже дідок, доп’явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко: — То ти такий!
— та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив її там. — Коли ти,— каже,— такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду. Приходить він у хату,— вже й товариство поприходило. — А що обід? — Давно впрів. Пообідали, а тоді Котигорошко й каже: — А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну! Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння а спини драв.
— Е,— каже Котигорошко,— коли він такий, то ходім його шукати. А де дідок того дуба тяг — там так і знати, що волочено, вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже: — Лізь туди, Вернигоро! — А цур йому!
— Ну, ти, Вернидубе. Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус. — Коли ж так,— каже Котигорошко,— полізу я сам. Давайте плести шнури. Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже: — Спускайте! Почали вони спускати, довго спускали — таки сягнули дна, аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, аж дивиться: стоїть палац великий.
Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема. — Ой,— каже,— чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов? — Та я,— говорить Котигорошко,— шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться. — Е,— каже вона,— дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,— він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.
— Не вб’є! — каже Котигорошко.— То ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш? — А я,— каже,— королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить. — Ну, то я тебе визволю.
Веди мене до нього! Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже: — А чого ти прийшов? Битися чи миритися? — Де вже,— каже Котигорошко,— миритися — битися! От і почали вони битися.
Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли то тієї ями, якою він спускався. Прийшов і гукає: — Агов, побратими, чи ви ще є? — Є! Він прив’язав до мотуза один мішок та и сіпнув, щоб тягли. Витягли, спустили знову мотуз. Він привязав другий мішок: — І це ваше.
І третій їм віддав — усе, що добув. Тоді прив’язав до мотузка королівну. — А це моє,— каже. Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали: — Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо,— він упаде та й уб’ється.
А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали,— узяв прив’язав до мотуза каменюку та й гукає: — Тягніть мене! Вони підтягли високо, а тоді й кинули,— камінь тільки гуп! — Добрі ж ви,— каже Котигорошко. Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли пасунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує — на дубі пищать грифенята в гнізді.
Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає: — Хто це вас накрив? А діти кажуть: — Як не з’їси його, то ми скажемо. — Ні,— каже,— не з’їм. — Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив. Гриф прилетів до Котигорошка та й каже: — Кажи, що тобі треба,— я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все — я полечу, а тут піде дощ та град, вони в гнізді й заллються. Винеси мене,— каже Котигорошко,— на той світ.
~ Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма, треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду. Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,— полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,— от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема.
Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається: — Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці? Котигорошко й показав на свою ногу: — От чого,— каже. Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води; як притулили литку та покропили тією водою,— вона й приросла. Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться помін; себе: кожен хоче з королівною оженитися, та й не помиряться.
Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже: — Ви мене зрадили,— мушу вас покарати. Та й покарав. А сам одружився з тією королівною та й живе.
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)Рассказ Болтливая Старуха Раскальщик