Ох!
Колись-то давно, не за нашої пам’яті,— мабуть, ще й батьків, і дідів наших не було на світі,— жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий як треба: таке ледащо отой одинчик, що господи! Нічого не робить — і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить — ніколи й не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться. Батько й мати журяться: — Що нам з тобою, сину, робить? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш! Так йому не до того: сидить та просцем пересипається. Тепер-от, як там п’ять або шість год хлоп’яті,— вже воно й у штанцях, вже воно батькові у поміч; а тоді — то такий виженеться, що аж під стелю, а все без штанів ходить.
Журились-журились батько з матір’ю, а далі мати й каже: — Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа — нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чому вивчили. Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, зліз на піч — знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись. Так він і звідтіля втік.
Батько його знов вибив і оддав ковальству вчитись. Так і там не побув довго — втік. Батько бідкається: — Що робить? Поведу,— каже,— вражого сина ледащо у інше царство: де найму, то найму,— може, він відтіля не втече. Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля.
Увіходять у ліс, притомилися трохи; а так над стежкою стоїть обгорілий пеньок. Батько й каже: — Притомився я — сяду одпочину трохи. От сідає на пеньок та: — Ох! Як же я втомився! — каже. Тільки це сказав, аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна. — Що тобі,— питає,— чоловіче, треба од мене? Чоловік здивувався: «Де воно таке диво взялося?
» Та й каже йому: — Хіба я тебе кликав? Одчепись! — Як же не кликав,— каже дідок,— коли кликав! — Хто ж ти такий? — питає чоловік.
— Я,— каже дідок,— лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав? _ Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік. — Ні, кликав; ти сказав: «Ох!» — Та то я втомився,— каже чоловік,— та й сказав. — Куди ж ти йдеш? — пита Ох. — Світ за очі! — каже чоловік.
Рекомендуем почитать: