Ведмідь-Іванко, Товчикамінь і Сучимотузок
Раз пішла одна дівчина в ліс по горіхи. Там її здибав ведмідь та й забрав до свого барлогу. Стали вони жити разом. Ведмідь ходив скрізь по лісі і, як вертався додому, то приносив з собою тій дівчині їсти. Так вони й жили собі довгенько. І родилась у неї дитина, якій вона дала ім’я Ведмідь-Іванко. Цілих два роки годувала вона його своїм молоком.
На третьому році Іванко, щоб спробувати свою силу, пішов та потрусив одну грушу, що росла тут недалеко біля барлогу. Як труснув він її, то з неї зразу попадала додолу половина всіх груш. З’їв Іванко ті груші, а потім пішов та й каже матері: — Мамо, погодуйте мене ще молоком, щоб я був ще дужчий! Годує вона його ще один рік. Намислив Іванко знову спробувати свою силу. Пішов та ще раз труснув ту грушу, і всі груші, що були на дереві, відразу попадали додолу. Він сів, поїв усі струшені груші і, впоравшися з ними, пішов до матері.
— Бувай здорова, мамо, бо я оце маю лишити тебе та піду в світ! — каже Іванко. Дуже прохала вона сина, щоб той не кидав її. Та Іванко таки не послухав матері, попрощався з нею та й подався в світ. Ідучи дорогою, стрів він людей, що везли на дванадцятьох возах хури заліза. На тій дорозі, зараз же біля битого шляху, було дуже велике багно, в якому вони несподівано й опинилися із своїми возами.
Побачив Іванко, що таке лихо трапилося людям, та й каже їм: — Люди добрі! Як дасте мені заліза стільки, скільки я зможу підняти на мізинному пальці, то я вас вирятую! — Дамо,— кажуть вони Іванкові,— тільки вирятуй, будь ласка, хутчій. Випряг тут Іванко всіх коней, вивів їх на шлях і поставив збоку. Потім велів позв’язувати шнуруванням усі вози докупи, а як позв’язували їх, то він зачепив один мотузок за мізинець і відразу витяг усі вози на дорогу.
Тоді почали люди складати Іванкові на мізинець залізо. Вже половину всього заліза, що везли з собою, склали йому на мізинець, а він і не думає приймати пальця, неначе на ньому нічого ще й не було. Так вони склали йому на один палець усе своє залізо та й поїхали, спорожнивши всі вози. А Іванко ще міг би тримати мізинець, якби залізо було. Пішов він з тим залізом до ковалів та й каже їм: — Чесні майстри! Зробіть мені з цього заліза таку палицю, щоб я міг обертати її на своєму мізинці! Та й вносить у кузню все залізо, кузня трохи не розвалилася.
Ковалі зразу не згоджувалися робити таку величезну та дивовижну палицю, але він сказав їм, що як не зроблять, то всім їм тут смерть буде. Мусили-таки зробити Іванкові палицю. Потім він узяв її в руки та й каже ковалям: — Дуже дякую вам, чесні майстри, за те, що ви зробили мені палицю, але немає у мене грошей, щоб заплатити вам за роботу! Та й пішов собі по світу. Одного разу, йдучи, він побачив, що при дорозі сидить якийсь чоловік, товче він камінь та пече з нього калачі. Підійшов Іванко ближче до нього, подивився, що він робить, а потім і каже йому: — Чоловіче, ходімо лиш по світу, спробуємо життя та заразом і побачимо, як то інші люди живуть на світі! Товчикамінь — так звали цього чоловіка — кинув свою роботу та й пішов з Іванком.
Рекомендуем почитать: