Кирило кожум’яка

Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робити, коли давали городяни, треба і йому давати. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього підлестилась та й питається раз: — Чи є,— каже,— на світі такий чоловік, щоб тебе подужав? — Є,— каже,— такий у Києві над Дніпром.

Як затопить хату, то дим аж попід небесами стелеться,

а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи потягне-то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з кожами трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно. Князівна взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі, тільки один голубок. Вона вигодувала його, ще як у Києві була.

Думала-думала, а далі й написала до отця: «Отак і так,— каже,— у вас, панотче, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте

ви його через старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, панотченьку, і словами, й подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово!» Написала так, прив’язала під крильце голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя. А діти саме бігали по подвір’ю та й побачили голубка. — Татусю, татусю! — кажуть.

— Чи бачиш — голубок від сестриці прилетів! Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував: — Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину! А далі поманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав він до себе всю старшину. — Чи є у нас такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою?

— Є, князю. Живе над Дніпром. — Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав? Ото сяк-так порадились та й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері та й злякались. Дивляться, сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакенною білою бородою!

От один з тих посланців: «Кахи!» Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс: — Отак і так: прислав до тебе князь із просьбою… А він і не дивиться, й не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав. Вони знову давай його просити, давай його благати. Стали навколішки…

Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови. Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина. — Чи не послати нам іще молодших? Послали молодших — нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, паче не йому й кажуть.

Так розібрало його за ті кожі. Далі надумався князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум’яка не витерпів, заплакав та й каже: — Ну, це ж уже для вас я роблю. Пішов до князя. — Давайте ж,— каже,— мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель! Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія.

А змій йому й каже: — А що, Кириле? Прийшов битися чи миритися? — Де вже миритися? Битися з тобою, з іродом проклятим! От і почали вони битися — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве; що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю.

А змій як вогонь горить — так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями, і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою луп та луп, аж луна йде. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне. А по горах народ стоїть як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли це зміюка — бубух! Аж земля затряслась.

Народ стоячи на горах так і сплеснув руками: — От так Кирило! От так Кожум’яка! А Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому її дякувати. Та вже з того-то часу й почало зватися те урочище, де жив Кирило, Кожум’яками.



1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд (1 оценок, среднее: 5.00 из 5)

Писахов У Моря
Сказка Кирило кожум’яка