Про богатиря Буха Копитовича
Вона випила та й каже: — Спасибі вам, Бух Копитович, я своєму хазяїну служила тридцять літ, та за тридцять літ не дав він мепі не то чарки горілки, а й кришки хліба, а ви першого дня дали мені випить і їсти дозволили. — Ти згодна, Лебідко, куди я піду, іти зі мною? — Згодна,— говорить,— я свого старого хазяїна змія кину, а лучче вам служить буду. — Ну, Лебідко, а нема у тебе яких-небудь музикантів? — Є,— каже,— у мене дванадцять чоловік музикантів. — Поклич їх мені: нехай вони заграють. Лебідка до стола приступила, б’є кулаком у стіл і кричить: — Музиканти, вискакуйте, Буху Копитовичу заграйте!
Вискакують із шафи дванадцять молодців-музикантів і давай грати Буху Копитовичу. Як заграли, так здалося, що кімната надвоє розділяється. А Бух Копитович по кімнаті ходить, та як ударить ногою, так камінь па дрібен мак сиплеться. Грали, грали, довго-недовго, Бух Копитович: — Годі, музиканти, дякую! Перестали грать.
— Лебідко, налий музикантам по чарці горілки. Лебідка частує їх. — Підходьте тепер, закушуйте. Підходять, закушують. Подякували Буху Копитовичу, а він і питає: — Ви, музиканти, згодні іти, куди я, щоб ви при мені були? — Коли Лебідка згодна, так і ми згодні.
Лебідка каже: — Я давно згодна. — Підемо ж, хлопці, і як я вас гукну, так щоб ви передо мною і були. З тим вони й покинули ту кімнату, наче їх і не було. А Бух Копитович вийшов та й пішов собі. Зійшов він на стовпову дорогу, іде стовповою дорогою.
Од синього моря та стовпова дорога на п’ятнадцять верст. Пройшов п’ятнадцять верст Бух Копитович від тих скал, дивиться, стоїть стовп кам’яний великий над дорогою. Дійшов до того стовпа, стіни зміряв, аж по три аршини стіни та дванадцять аршин у того стовпа обіймиці, а п’ятнадцять аршин висоти, а на дванадцять аршин той стовп углиб пішов. І у тому стовпі живуть змії. І вигнутий той стовп булавою вгору, а на тій булаві — шапка-невидимка, дорогоцінними камінчиками у п’ять рядів обцяцькована. І того стовпа, скільки не йде людей, так ніхто не бачить. Дійшов Бух Копитович до того стовпа, гляне, аж шапка на нього шита, і написано, що вона на нього шита.
Гукнув він: — Лебідко, чи ти тут? — Я тут,— каже. — Це моя шапка? — Ваша. — Як би її дістати? — Я полізу, скину, вона не розіб’ється.
Popularity: 7%
Возможно, вам будут интересны и следующие сказки:
- Чабанець Був собі чабанець, та такий, що як він ще ізмалку вівці пас, то й нічого...
- Ілля Муромець та Соловей-розбойник Ілля Муромець родився під городом Муромом, у бідній сім’ї. Батько й мама його ходили в...
- Кирило кожум’яка Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали...
- Іван Побиван Унадивсь давним-давно один страшний змій у якусь слободу людей їсти та й поїв чисто всіх,...
- Іван-царевич і красна дівчина - ясна зірниця Був собі цар та цариця, а у них три сини. От їх мати цариця та...