Солдат та смерть
От через три роки знов Смерть іде до бога. — Пожди тут, я піду спитаю,— каже солдат. Приходить до бога. — Прийшла, боже, Смерть, питає, що їй робити. — Скажеш, щоб три роки мертвила самих середніх людей. Він і роздумавсь: «Адже у мене там, може, племінники є». Вийшов та й каже: — Сказав бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.
— Спасибі, служивий,— та й пішла. Ото через три роки знову Смерть прийшла, та така худа. — Спитай, служивий, що мені ще робити? Він пішов. — Прийшла, боже, Смерть, питає, що їй робити? — Хай,— каже,— мертвить самих маленьких дітей.
Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже: — Сказав бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки. Подякувала Смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат не углядів її, вона й проскочила сама до бога. Як прийшла, то й розжалілась, за що її бог голодом карає. — Це він тобі все набрехав! Піди його самого ще раз умертви. От вийшла вона до солдата та й каже: — Подавай душу!
А солдат розшморгнув торбинку та: — А в торбинку! Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.
Рекомендуем почитать: